Загублена - Гілліан Флінн

строкатий костюм і шалено реготав, тримаючи якийсь ціпок. Я витягнув фігурку чоловіка, його кінцівки радісно теліпалися, як у танцюриста на розминці. Дружина була вродливіша, витонченіша й не така розбовтана. Її обличчя здавалося шокованим, наче жінка побачили щось лячне. Під нею лежало невеличке маля, і його можна було прив'язувати до матері стрічкою. Маріонетки були старовинні, важкі й величезні. Майже такі самі великі, як ляльки-черевомовці. Я взяв чоловіка за товстий держак, яким лялька управлялася, і його руки й ноги механічно сіпнулися.

— Стрьомно,— сказала Го.— Припини.

Під маріонетками лежав аркуш глянсового блакитного паперу, складений навпіл. На ньому виднівся чіткий квадратний почерк Емі. Там було написано:

Початок нової чудесної історії, Ніку! «Отак і треба!»

Насолоджуйся.

На маминому кухонному столі ми розклали всі підказки Емі, а ще коробку з маріонетками. Ми втупилися на всі ті речі, наче складали головоломку.

— Навіщо було напружуватися з полюванням на скарби, якщо вона планувала... свій план,— дивувалася Го.

«Її план» одразу ж став скороченням для «її зникнення й перетворення тебе на підозрюваного в убивстві». Це звучало не так божевільно.

— Щоб відвернути мою увагу. Щоб переконати мене, наче вона й досі мене кохає. Я ганяюся за її підказками по всьому християнському світу, вірячи, що моя дружина хоче все виправити, хоче почати наш шлюб спочатку...

Мене вивертало від тих замріяних дівочих емоцій, що заполоняли мою свідомість після її записок. Сором пробирав аж до кісток — такий сором, що стає частиною твого ДНК і змінює тебе. Після усіх цих років Емі досі здатна мене обіграти. Вона здатна написати кілька записок — і цілком мене засліпити. Я — її маленька маріонетка на шворці.

«Я знайду тебе, Емі». Слова, повні кохання й лихих намірів.

— Щоб я не зупинився подумати: «Агов, картинка така, наче я вбив свою дружину; чому б це»?

— Якби вона не влаштовувала полювання на скарби, не вигадала цю традицію, поліція б вирішила (і ти також), що це все дивно,— роздумувала Го.— Так наче вона заздалегідь знала, що має зникнути.

— Однак оце мене турбує,— вказав я на маріонеток.— Вони достатньо незвичні, тож мають щось означати. Ну, тобто якби вона лише хотіла на деякий час відвернути мою увагу, то фінальний подарунок міг виявитися будь-чим дерев'яним.

Го пальцями обвела строкате вбрання лялькового чоловіка.

— Вони точно дуже старі. Вінтажні.

Сестра повідкидала одяг, щоб дістатися держака на чоловічій маріонетці. Жінка лише мала квадратну дірку в голові.

— Це щось пов'язане з сексом? Чоловік має цього велетенського дерев'яного держака, що нагадує прутень, а жінка не має. У неї залишилася тільки дірка.

— Все досить очевидно: чоловіки мають пеніси, а жінки — вагіни.

Го запхала пальця в дірку в голові лялькової жінки, покопирсалася там, щоб переконатися, чи нічого там не сховано.

— То що хоче сказати Емі?

— Коли я вперше їх побачив, то подумав: «Вона придбала дитячі іграшки». Мама, тато, дитина. Бо вона вагітна.

— А вона взагалі вагітна?

На мене накотив відчай. Чи радше навпаки: хвиля не накотила, накриваючи з головою, а відкотилася, як відплив, що тягне мене за собою. Я більше не міг сподіватися, що моя дружина вагітна, але й не міг сподіватися, що це не так.

Го вийняла лялькового чоловіка, почухала носа — і раптом зметикувала.

— Та ти ж маріонетка на шворці!

Я розреготався.

— Мені те саме спало на думку. Але чому чоловік і жінка? Емі точно не маріонетка, вона ляльковод.

— І що з цим «Отак і треба»? Треба що?

— Намахати мене?

— А це не одна з фраз Емі? Чи, може, якась цитата з книжок про Емі, чи...

Вона підбігла до комп'ютера і забила в пошук фразу «Отак і треба». Випливли слова з однойменної пісні гурту «Меднес».

— Ой, а я їх пам'ятаю,— заявила Го.— Чудовий гурт, що грав музику ска.

— Ска,— повторив я, несамовито регочучи.— Чудово.

Текст був про майстра на всі руки, який міг виконувати будь-які роботи, включно з електрикою і сантехнікою, а ще полюбляв готівку.

— Боже, я в біса ненавиджу вісімдесяті,— роздратувавсь я.— Музика не мала сенсу.

— «Відображення — єдина дитина»,— кивала Го.

— «Він чекає біля парку»,— автоматично пробурмотів я.

— То якщо це воно, то що тоді означає? — зазираючи мені в очі, запитала Го.— Це ж пісня про майстра на всі руки. Про людину, яка має доступ до твого будинку і ремонтує все. Чи псує. І якій платять готівкою, тож не лишається жодних записів.

— Це людина, яка встановила відеокамери? — припустив я.— Емі кілька разів виїжджала з міста за час... мого роману. Може, вона хотіла нас зняти.

Го глянула на мене.

— Ні,— запевнив я,— в нашому будинку — ніколи.

— А це можуть бути якісь таємні двері? — промовила вона.— Якась прихована панель, яку Емі встановила і заховала там річ, що... не знаю, виправдає тебе?

— Гадаю, таке може бути. Так, Емі використовує пісню гурту «Меднес», щоб дати мені підказку, вказати шлях до свободи, якби ж лише розшифрувати ці підступні, заплутані музикою ска шифри!

Тут і Го почала заливатися.

— Господи, може, це ми цілком клепки втратили? Еге ж? Може, це божевілля?

— Це не божевілля. Вона мене підставила. Немає іншого варіанту, щоб пояснити склад речей у твоєму дворі. І це дуже в стилі Емі — втягнути тебе та принаймні частково вимастити моїм лайном. Ні, це якраз Емі. Подарунок, клята мудрована записка, яку я маю зрозуміти. Ні, все це має стосунок до маріонеток. Спробуй цитату зі словом «маріонетка».

Я завалився на диван, а тіло почало приглушено пульсувати. Го гралася у секретарку.

— Божечки. Точно! Це ж ляльки Панч і Джуді. Ніку! Ми просто ідіоти. Ця фраза — це візитівка Панча. Отак і треба!

— Гаразд. Старе лялькове шоу — воно ж дуже жорстоке, правильно? — уточнив я.

— Це просто жах.

— Го, то воно жорстоке?

— Так. Жорстоке. Господи. Вона просто скажена.

— Він її б'є, правильно?

— Я читаю... добре. Панч убиває їхню дитину.

Вона підвела на мене погляд.

— А коли Джуді починає відбиватися, то він її забиває. До смерті.

Мій рот наповнився слиною.

— Щоразу як він робить щось жахливе і виходить сухий з води, то каже: «Отак і треба!»

Го взяла Панча і поклала його