Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

— Хіба що то була жінка, — припустив Бовуар.

Це була його улюблена частина роботи — сидіти з шефом пізно вночі з випивкою біля каміна й обговорювати злочин.

— Рекурсивним луком легше користуватися, а старим рекурсивним — ще легше. Ми бачили це на прикладі Сюзанни Крофт. Вона не вміла користуватися сучасним луком, але зі старого, очевидно, стріляла. Ми повернулися до Йоланди. Вона знала мистецтво своєї тітки, напевне, краще за будь-кого іншого, а мистецтво — це сімейний хист. Якщо ми покопаємося, то, мабуть, дізнаємось, що вона колись у своєму житті малювала. Тут усі малюють, я думаю, тут таке правило.

— Гаразд, пройдімося ще раз. Навіщо Йоланді хотіти вбивати Джейн?

— Через гроші або через будинок, що означає те саме. Вона, напевне, думала, що отримає спадок, і, напевне, дала хабаря тому непорядному нотаріусу у Вільмсбурзі, щоб мати інформацію. Бог свідок, вона була дуже зацікавлена дізнатися про заповіт своєї тітки.

— Згоден. Але який зв’язок із «Ярмарковим днем»? Що було на картині, що змусило Йоланду змінити її? На картині хода до закриття цьогорічного ярмарку, але, схоже, це данина пам’яті Тіммер Гедлі. Як Йоланда могла її бачити й, навіть якщо бачила, навіщо їй було змінювати картину?

У відповідь запала тиша. За кілька хвилин Ґамаш продовжив.

— Гаразд, погляньмо на інших. Як щодо Бена Гедлі?

— Чому він? — запитав Бовуар.

— У нього був доступ до луків, він має навички та знає місцевість, міс Ніл довірилася б йому, і він уміє малювати. Він підходить за всіма критеріями. І він є членом правління мистецької галереї Вільямсбурга, тож у нього був ключ від приміщення. Він міг увійти коли завгодно, щоб подивитися «Ярмарковий день».

— Мотив? — запитав Бовуар.

— У цьому й проблема. Немає чіткого мотиву. Навіщо йому було вбивати Джейн Ніл? Точно не заради грошей. Тоді навіщо?

Ґамаш утупився в напівзгасле полум’я й ледве голову не зламав, коли питав себе: а чи не занадто сильно він намагається не дійти іншого висновку?

— Годі! Це зробив Пітер Морров. Хто ще?

Ґамашу не треба було піднімати голову, щоб зрозуміти, хто це сказав. У гарбуза на обкладинці популярного журналу про сільське життя «Герровсміт кантрі лайф»[124] нарешті прорізався голос.

Клара не відривала очей від свого відображення у вікні на кухні Джейн. На неї дивилася примарна, налякана жінка. Її теорія мала сенс.

«Не звертай уваги, — казав внутрішній голос, — це не твоя справа. Нехай поліція робить свою роботу. Заради бога, нічого не кажи». Голос був спокусливий, він обіцяв мир, спокій і продовження її прекрасного життя в Трьох Соснах. Дати хід тому, що вона знала, означало зруйнувати це життя. «А якщо ти помиляєшся? — воркував голос. — Ти нашкодиш багатьом людям».

Але Клара була впевнена, що не помиляється. Вона боялася втратити життя, яке любила, чоловіка, якого кохала.

«Він буде розлючений. Він буде все заперечувати, — прокричав у паніці голос у її голові. — Він заплутає тебе. Змусить почуватися жахливо через таке припущення. Краще нічого не говорити. Ти можеш усе втратити й нічого не виграти. І нікому не треба знати. Ніхто ніколи не дізнається, що ти промовчала». Але Клара знала, що голос бреше. Завжди брехав їй. Клара знатиме, і це зрештою однаково зруйнує її життя.

Ґамаш лежав у ліжку й дивився на «Ярмарковий день». Він дивився на стилізованих людей і тварин і згадував, що кожен із них говорив у той чи інший час за останні два тижні. У його пам’яті виринали окремі розмови та якісь їх уривки.

Іветт Ніколь мала рацію. Пітер Морров був найвірогіднішим підозрюваним, але вони не мали жодних доказів. Ґамаш розумів, що їхній найкращий шанс — зловити його на цій картині та завтрашнім аналізі. «Ярмарковий день» був їхнім беззаперечним доказом. Але коли він вдивлявся в кожне обличчя на полотні, щось напрошувалося саме собою, щось настільки неймовірне, що він не міг у це повірити. Він сів у ліжку. Хто вбив Джейн Ніл доведе не те, що було на «Ярмарковому дні», а те, чого не було на картині. Ґамаш схопився з ліжка й одягнувся.

Через дощ Клара майже нічого не бачила, але найстрашнішим був вітер. Кайла перетворила осіннє листя, таке гарне на деревах, на маленькі крилаті ракети. Вони кружляли навколо неї, прилипаючи до обличчя. Вона підняла руку, щоб захистити очі, і нахилилася назустріч вітру, спотикаючись на нерівній місцевості. Листя та гілки били її по плащу, намагаючись дістатися шкіри. Там, де не вдалося листю, вдалося холодній воді. Вона затікала в рукави, лилася по спині, до носа, заливала Кларі очі, коли вона розплющувала їх. Та вона була майже на місці.

— Я вже почав турбуватися. Я чекав на тебе раніше, — сказав він, підходячи, щоб обійняти її. Клара відступила назад, уникаючи його обіймів. Він подивився на неї здивовано й ображено. Потім опустив погляд на її черевики, калюжі води й багнюку на підлозі. Вона простежила за його поглядом і автоматично зняла черевики, майже усміхаючись буденності цієї дії. Можливо, вона помилялася. Можливо, просто зняти чоботи, сісти й нічого не говорити? Занадто пізно. Її губи вже рухалися.

— Я тут думала… — вона зробила паузу, не знаючи, що сказати, чи як це сказати.

— Я знаю. Я побачив це по твоєму обличчю. Коли ти все зрозуміла?

«Отже, — подумала вона, — він не збирається заперечувати». Вона не знала, що відчувати — полегшення чи жах.

— На вечірці, але не все. Мені потрібен був час, щоб подумати, розібратися.

— Тому ти сказали «вона», коли описувала підроблювача?

— Так. Я хотіла виграти трохи часу, можливо, навіть збити поліцію з пантелику.

— Це збило з пантелику мене. Я сподівався, що ти говорила це серйозно. Але тоді в готелі я бачив, що думки не полишають тебе й мозок працює. Я занадто добре тебе знаю. Що будемо робити?

— Я мала переконатися, що це справді ти зробив. Я відчувала свій обов’язок перед тобою, бо я люблю тебе. — Клара заніміла, наче її душа вийшла з тіла.

— І я тебе люблю, — сказав він голосом, який несподівано здався їй манірним. Чи він завжди було таким? — І ти мені потрібна. Ти не мусиш розповідати поліції, немає жодних доказів. Навіть завтрашні аналізи нічого не покажуть. Я був обережним. Щойно я щось замислюю, я дію напевне, утім, ти це знаєш.

Вона знала. І вона підозрювала, що він мав рацію. Поліції буде важко його звинуватити.

— Навіщо, — запитала вона, — навіщо ти вбив Джейн? І навіщо ти вбив свою матір?

— А ти б не вбила? — Бен посміхнувся і зробив крок уперед.

Ґамаш розбудив Бовуара, і тепер вони вдвох стукали у двері Морров.