Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

Ніколь явно насолоджувалася тим, що підколювала Клару. І Клара, всупереч собі, відчувала, як її гнів зростає. Вона безмовно дивилася на самовдоволене молоде обличчя по той бік мольберта. Однак іще гіршим було те, що Ніколь мала рацію. На «Ярмарковому дні» була, безсумнівно, велика білява жінка, а Клара знала, що Тіммер навіть більше за Джейн недолюблювала Йоланду.

— Я можу з вами поговорити? — Ґамаш став між Кларою та Ніколь, затуливши собою тріумфальний погляд молодої жінки. Не кажучи більше ні слова, він розвернувся й попрямував до виходу. Ніколь на мить завагалася, а потім пішла слідом.

— Завтра о шостій ранку з Сен-Ремі відходить автобус до Монреаля. Сідайте на нього.

Більше він нічого не сказав. Агент Іветт Ніколь залишилася тремтіти від люті на холодному темному ґанку мистецької галереї Вільмсбурга. Їй хотілося грюкати в зачинені двері. Здавалося, що всі двері її життя зачинилися в неї перед носом, й ось вона знову опинилася на узбіччі. Серце несамовито калатало, вона зробила два кроки до вікна й зазирнула. Вона дивилася на людей, що снували залом, на Ґамаша, який розмовляв із тією жінкою Морров та її чоловіком. Але там був іще хтось. За мить вона зрозуміла, що бачить своє власне відображення.

Як вона пояснить усе своєму батькові? Вона все зіпсувала. Якось, десь вона зробила щось не так. Але що? Проте Ніколь була не здатна мислити раціонально. Вона думала лише про одне: як вона входить до свого крихітного будиночка з бездоганним садочком у східному Монреалі й каже батькові, що її відсторонили від справи. Сором! У голові промайнула фраза з розслідування.

«Ти дивишся на проблему».

Це щось означало. Щось важливе, вона була впевнена. І тоді, нарешті, вона зрозуміла.

Проблема була в Ґамаші.

Он він розмовляв і сміявся, самовдоволений, не помічаючи болю, який спричинив. Він нічим не відрізнявся від чехословацької поліції, про яку їй розповідав батько. Як вона могла бути такою сліпою? З полегшенням вона зрозуміла, що не мусить нічого розповідати батькові. Зрештою, це була не її провина.

Ніколь відвернулася, бо видовище було надто болісним — люди, що веселяться, і її самотнє відображення.

Годиною пізніше вечірка перемістилася з мистецької галереї Вільмсбурга до будинку Джейн. Вітер посилювався, починався дощ. Клара встала посеред вітальні, так само як це зробила б Джейн, щоб бачити реакцію всіх запрошених.

Звідусіль чулося: «О боже!», «Хай йому грець!», «Tabarouette!», «Tabarnouche!» і «Tabarnacle!». Слова луною відбивалися від стін. Вітальня Джейн стала святилищем багатомовної лайки. Клара почувалася майже як удома. З пивом в одній руці й горішками кеш’ю в іншій, вона спостерігала, як прибувають гості і як їх приголомшує побачене. Більшість стін унизу були вже відкриті, і перед присутніми, стрімко кружляючи, проносилася вся географія та історія Трьох Сосен.

Давно зниклі пуми та рисі, хлопці, що йдуть на Велику війну[118], і прямо до скромного вітража собору Святого Томаса, що вшановує пам’ять загиблих. Біля поліцейської дільниці Вільмсбурга буяла марихуана, а на вікні сидів щасливий кіт і дивився вниз на квітучі зарості.

Насамперед Клара, звісно, знайшла на стіні себе. Її обличчя визирало з куща старих садових троянд, а Пітер тим часом присів у шортах позаду благородної статуї Бена, що стояла на газоні перед будинком його матері. Пітер був у костюмі Робіна Гуда, з луком і стрілами; а Бен, відважний і рішучий, не зводив очей із будинку. Клара підійшла якнайближче, щоб побачити, чи не намалювала Джейн змій, що виповзають зі старого будинку Гедлі, але змій не було.

Дім Джейн швидко наповнився сміхом, криками та ревом — гості впізнавали односельців, події, місця. А іноді дехто був зворушений до сліз, не в змозі пояснити чому.

Ґамаш і Бовуар рухалися кімнатою, спостерігаючи і слухаючи.

— …але що мене найбільше приваблює, так це її захоплення всім зображеним, — говорила Мирна до Клари, — навіть у смертях, у нещасних випадках, похоронах, неврожаях — навіть у них відчувається своєрідне життя. Вона зробила їх природними.

— Агов! — гукнула Клара до Бена, який охоче приєднався до неї. — Поглянь на себе. — Вона махнула рукою на зображення на стіні.

— Дуже сміливий, — він усміхнувся, — навіть рішучий.

Ґамаш поглянув на зображення Бена на розпису Джейн: сильний чоловік, але дивиться на батьківський дім. Уже не вперше він подумав, що смерть Тіммер Гедлі могла виявитися досить вчасною для її сина. Він нарешті вийшов би з її тіні. Цікаво, однак, що в тіні стояв саме Пітер. Тінь Бена. Ґамаш замислився, що б це могло означати. Він починав розуміти, що будинок Джейн був своєрідним ключем до громади. Джейн Ніл була дуже спостережливою жінкою.

У цей момент з’явилася Еліз Жакоб, яка, заходячи, кивнула Ґамашу.

— Фух, що за ніч! — Її погляд швидко перемістився на стіну позаду. Потім вона обернулася, щоб оглянути стіну за собою.

— Господи Ісусе! — промовила мила, вишукана жінка, махаючи рукою Ґамашу й усім присутнім, ніби вона була першою, хто помітив малюнки. Ґамаш просто всміхнувся й зачекав, поки вона оговтається.

— Ви принесли? — запитав він, не зовсім упевнений, що її вуха готові щось почути.

— C’est brillant, — прошепотіла вона. — Formidable. Magnifique.[119] Хай йому грець!

Ґамаш був терплячою людиною і дав їй кілька хвилин, щоб вона осягла побачене. Крім того, він зрозумів, що в нього з’явилося щось на кшталт гордості за цей будинок, наче він був причетний до його створення.

— Звісно, це геніально, — сказала Еліз. — Я працювала куратором у Музеї витончених мистецтв в Оттаві до того, як переїхала сюди на пенсію.

Ґамаш укотре дивувався людям, які вирішили жити в цій місцевості. Можливо, Марґарет Етвуд[120] стала прибиральницею? А прем’єр-міністр Малруні[121] обрав собі другу професію — листоноші? Ніхто не був тим, ким здавався. Кожен мав щось приховане від загалу. А надто одна людина в цій кімнаті.

— Хто б міг подумати, що все це зробила та сама жінка, яка намалювала той жахливий «Ярмарковий день»? — продовжила Еліз. — Я гадаю, у всіх нас бувають погані дні. Але все ж таки, думається, вона мала б обрати кращу роботу конкурсу.

— Це була її єдина робота, — сказав Ґамаш, — принаймні єдина картина.

— Це дивно.

— Щонайменше, — погодився Ґамаш. — Ви принесли її? — перепитав він.

— Вибачте, так, вона в передпокої.

Хвилиною пізніше Ґамаш установлював «Ярмарковий день» на мольберті в центрі кімнати. Тепер усе мистецтво Джейн було зібрано докупи.

Він тихенько стояв і дивився. Гомін наростав, оскільки гості пили більше вина й упізнавали більше людей і подій на стінах. Єдиною, хто поводився геть чудернацько, була Клара. Ґамаш