Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

Нічого не розуміючи, він дивився на Ґамаша і Бовуара.

— Де Клара?

— Це те, що ми хотіли запитати у вас. Нам потрібно поговорити з нею, негайно.

— Я залишив її у Джейн, але це було, — Пітер поглянув на годинник, — годину тому.

— Занадто довго для пошуків сумочки, — зауважив Бовуар.

— У неї не було сумочки, це була лише відмовка, щоб піти до будинку Джейн, — пояснив Пітер. — Я знав це, але подумав, що вона хоче побути на самоті, поміркувати.

— Але вона ще не повернулася? — запитав Ґамаш. — Хіба ви не турбувалися?

— Я завжди непокоюся через Клару. Щойно вона виходить з дому, я починаю турбуватися.

Ґамаш розвернувся й поспішив через ліс до будинку Джейн.

Клара прокинулася з відчуттям пульсації в голові. Принаймні їй здалося, що вона не спить. Усе навколо було чорним. Сліпучо-чорним. Її обличчя лежало на підлозі й вона вдихала бруд. Він прилипав до її мокрої від дощу шкіри. А одяг під дощовиком прилипнув до тіла там, куди просочилася вода. Їй було холодно й погано. Вона не могла припинити тремтіти. Де вона була? І де був Бен? Вона зрозуміла, що її руки зв’язані ззаду. Вона перебувала в будинку Бена, тож це має бути його підвал. Тут вона згадала, як її несли, а вона то непритомніла, то знову приходила до тями. І згадала про Пітера. Вона чула Пітера. Ні. Відчувала запах Пітера. Пітер був поруч. Пітер ніс її.

— Я бачу, ти прокинулася, — над нею стояв Бен, тримаючи ліхтарик.

— Пітер? — покликала Клара пронизливим голосом.

Бену, схоже, це здалося смішним.

— Гаразд. Це те, на що я сподівався, але новини погані, Кларо. Пітера тут немає. Насправді, це така собі ніч поганих новин для тебе. Здогадайся, де ми.

Коли Клара промовчала, Бен почав повільно рухати ліхтариком так, щоб світло заграло на стінах, стелі, підлозі. Не треба було багато часу, щоб Клара здогадалася. Можливо, вона зрозуміла й раніше, але її мозок ніяк не хотів цього визнавати.

— Ти чуєш їх, Кларо? — Бен знову замовк, і, звичайно ж, Клара почула. Як повзуть. Як прослизають. І вона відчувала їхній запах. Мускусний, болотний запах. Змії. Вони були в будинку Тіммер. У підвалі Тіммер.

— Але добра новина в тому, що тобі недовго доведеться через них турбуватися.

Бен підніс ліхтарик так, щоб вона могла бачити його обличчя. Вона також помітила, що на ньому була одна з курток Пітера.

— Ти прийшла сюди й упала зі сходів, — сказав він розважливим голосом, ніби очікуючи, що вона погодиться з ним. — Ґамаш може запідозрити, але більше ніхто не запідозрить. Пітер ніколи не запідозрить мене, я буду тим, хто втішатиме його у втраті. Усі знають, що я добра людина. І я справді добрий. Це не враховується.

Він відвернувся від неї і пішов до дерев’яних сходів; ліхтарик кидав на брудну підлогу фантастичні тіні.

— Електрику вимкнули, ти спіткнулася й упала. Зараз я просто лагоджу сходинки. Старі хиткі сходинки. Багато років просив маму відремонтувати їх, але вона була надто скупою, щоб розлучитися з грошима. Тепер ти розплачуєшся за це дорогою ціною. На щастя, якщо Ґамаш не повірить, я залишив досить доказів, щоб Пітеру висунули звинувачення. Не сумніваюсь, що зараз на тобі багато волокон із його піджака. Ти, напевне, теж трохи навіть вдихнула. Вони знайдуть їх під час розтину. Ти допоможеш засудити власного чоловіка.

Клара розгойдалася, щоб сісти. Вона бачила Бена, який працював на сходах. Вона знала, що у неї є лічені хвилини, можливо, миті. Вона щосили розтягнула мотузку, що зв’язувала її зап’ястя. На щастя, Бен зв’язав руки неміцно. Він, мабуть, не хотів залишити синці, але це означало, що вона могла хоча б рухати зап’ястями.

— Що ти там робиш?

Бен спрямував світло на Клару, яка відкинулася назад, щоб заховати свої рухи.

Її спина прихилилася до стіни, і щось тернулося об її волосся і шию. А потім зникло. О, Господи. Свята Матір Божа. Щойно світло повернулося до сходинок, Клара несамовито запрацювала, відчайдушно прагнучи швидше втекти від змій, ніж від Бена. Вона чула, як вони ковзають, рухаючись уздовж балок і вентиляційних шахт. Нарешті її руки вивільнилися, і вона поповзла в темряву.

— Кларо? Кларо! — Світло, немов у лихоманці, спалахувало то тут, то там. — Я не маю на це часу.

Бен зійшов зі сходів і гарячкувато кинувся шукати. Клара відступала все далі й далі в підвал, на запах гнилі. Щось черкнулося об щоку, потім упало їй на ногу. Вона прокусила губу, намагаючись не закричати; металевий присмак крові допомагав їй зосередитися. Вона із силою штурхонула ногою й почула м’який глухий звук — здається, нога поцілила в сусідню стіну.

Ґамаш, Бовуар і Пітер побігли будинком Джейн, але Ґамаш знав, що її там не буде. Коли з Кларою мало статися щось погане, то не тут.

— Вона в Гедлі, — сказав Ґамаш, прямуючи до дверей. Щойно він вийшов, повз нього пролетів Бовуар, а за ним і Пітер. Вони мчали крізь бурю до будинку з гостинними вогнями, а їхні кроки лунали тупотом диких коней.

Клара чула шум і не розуміла, чи то Кайла, розлючена Кайла, чи її власне перелякане дихання, чи стукіт крові у вухах. Здавалося, весь будинок над нею здригався і стогнав. Вона затамувала подих, але її тіло благало про кисень, і за мить вона була змушена захекати.

— Я почув! — Бен розвернувся, але зробив це так швидко, що не втримав ліхтарик, і той вискочив у нього з руки і впав, двічі вдарившись об землю. Після першого удару ліхтарик відскочив від підлоги і його світло вдарило прямо в обличчя Клари. Другий удар занурив підвал у цілковиту пітьму.

— Дідько, — просичав Бен.

«О боже, о боже!» — думала Клара. Запала повна, абсолютна темінь. Клара застигла, скам’яніла. Праворуч від себе вона почула якийсь рух. Цього було досить, щоб рушити з місця. Вона тихо, повільно поповзла вліво, намацуючи основу грубої кам’яної стіни, шукаючи камінь, трубу, цеглу, будь-що. Окрім… Клара обхопила його рукою, а воно, своєю чергою, скрутилося й зімкнулося навколо Клари. Клара судорожно жбурнула його в темряву й почула, як воно відскочило від протилежної стіни.

— А ось і я, — прошепотів Бен. Коли він озвався, Клара зрозуміла, що в темряві сама підповзла до нього. Бен був від неї за крок, але він так само нічого не бачив. Вона присіла навпочіпки й завмерла, чекаючи, що його руки схоплять її, натомість почула, як він рушив в інший бік. До кинутої змії.

— Де вона? — з мольбою в голосі запитав Пітер.

Вони обшукали будинок Бена і знайшли лише калюжу. Тепер Пітер ходив колами по