Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

— Заспокойтеся, будь ласка, містере Морров.

Пітер зупинився. Слова були сказані м’яко і владно. Ґамаш дивився перед собою. Несамовита буря, що розігралася за вікнами, і Пітерів жах, який заполонив кімнату, заважали Ґамашу зосередитися.

Клара знала, що у неї є два шанси, і зараз її становище було краще, ніж кілька хвилин тому. Їй потрібно було знайти сходи, або знайти зброю й дістатися до Бена раніше, ніж він дістанеться до неї. Вона знала Бена. Він був сильний, але повільний. Це не дуже тішило, бо перегони були малоймовірними, та це було хоч щось.

Де знайти зброю, вона й гадки не мала, хіба що на підлозі. Але хоча на підлозі й могла лежати цеглина або шматок труби, вона знала, що́ там було напевне. Вона почула, як Бен спіткнувся за кілька футів перед нею. Вона повернулася й упала на коліна, квапливо відповзаючи по брудній підлозі, розмахуючи перед собою руками і благаючи Господа допомогти їй ухопитися за те, що не вхопиться в неї. Клара знову почула стукіт і побажала, щоб її серце билося тихіше, утім, не зупинилося. Її рука на щось наштовхнулася, і за мить вона зрозуміла, на що. Але було вже запізно. Клацнувши, мишоловка вдарила по пальцях, зламавши середні два й вирвавши з неї крик болю і шоку. По її жилах ринув адреналін, і вона миттєво зірвала пастку з пораненої руки й відкинула її геть. Клара покотилася вбік, знаючи, що мишоловки ставлять біля стін. Стіна має бути прямо попереду. Якщо Бен кинувся крізь темряву, щоб схопити її…

Пітер почув, як Клара закричала від болю і як той крик раптом обірвався. Він і поліцейські прибули кількома хвилинами раніше й побачили, що вхідні двері Тіммер грюкають на вітру. Ґамаш і Бовуар витягли з кишень ліхтарики, і світло затанцювало на дерев’яній підлозі. У глибині темного будинку лунали ледве чутні кроки. Вони побігли на звук. Завернувши на кухню, вони почули крик.

— Сюди! — Пітер відчинив двері в темряву. Троє великих чоловіків разом ступили на сходи до підвалу.

Клара покотилася, а потім зупинилася саме тоді, коли Бен урізався головою в кам’яну стіну. Він урізався на повному ходу. Клара помилялася. Направду він був спритним. Але не тепер. Від удару підвал здригнувся. Потім Клара почула інший шум.

Затріщали сходи.

Розділ чотирнадцятий

Здавалося, що все відбувається дуже повільно. Ліхтарик Ґамаша спочатку впав на підлогу і згас, але старший інспектор таки встиг побачити Бовуара, що розпластався на розвалених сходах. Ґамаш спробував вивернутися й не впасти, і йому це майже вдалося. Але одна нога провалилася між сходинками, і він одночасно почув і відчув, як вона зламалася, не витримавши ваги тіла. Інша нога приземлилася набагато зручніше, хоча так само гучно. Ґамаш почув, як Бовуар вилаявся від болю, а потім униз звалився Пітер. Він пірнув лебедем, головою вперед, і Ґамаш відчув, як їхні голови вдарилися одна об одну й перед очима спалахнуло світло — його не вміщав підвал і навіть Всесвіт. Потім він знепритомнів.

Він прокинувся через деякий час і побачив Клару, яка не відводила від нього очей, а її обличчя було сповнене страху. Вона буквально випромінювала жах. Ґамаш спробував встати, щоб захистити її, але не міг поворухнутися.

— Шефе? З вами все гаразд?

Ґамаш розплющив затуманені очі й побачив, що Бовуар також дивиться на нього.

— Я викликав допомогу по стільниковому телефону.

Бовуар узяв шефа за руку. На мить.

— Зі мною все гаразд, Жане Ґі. Ти як? — він зазирнув у занепокоєне обличчя.

— Здається, на мене сів слон, — Бовуар злегка всміхнувся.

На губі в нього виступило кілька крапель яскраво-червоної крові. Ґамаш підняв тремтячу руку й обережно витер її.

— Ти повинен бути обережнішим, хлопче, — прошепотів Ґамаш. — Як Пітер?

— Я застряг, але я в порядку. Ви вдарили мене головою.

З’ясовувати, хто кого вдарив, зараз було не час.

«Знову вона. Сповзає». Клара знайшла ліхтарик, що було не так уже й складно, оскільки підвал був буквально завалений ліхтариками й чоловіками. Вона шалено водила ним по стелі та підлозі, мріючи, щоб він не просто світив. Гарний вогнемет — ось що стало б їй у пригоді. Вона тримала руку Пітера своєю зламаною рукою, обмінюючи фізичний біль на емоційну розраду.

— Бен? — запитав Ґамаш, сподіваючись, що незабаром він зможе висловлюватися повними реченнями. Його ногу розпирало від болю, у голові пульсувало, але він усвідомлював, що в темряві підвалу, поряд із ними, усе ще була якась загроза.

— Він непритомний, — сказала Клара.

Вона могла їх залишити. Сходи обвалилися, це правда, але неподалік була драбина, якою можна було скористатися й вилізти з підвалу.

Але вона цього не зробила.

Клара ніколи не знала такого страху. І гніву. Гнівалася вона поки що не на Бена, а на цих ідіотів, які повинні були врятувати її. А тепер вона мала захищати їх.

— Я чую якісь звуки, — промовив Бовуар.

Ґамаш спробував піднятися на лікті, але нога віддала таким болем по всьому тілу, що йому перехопило подих і відняло сили. Він упав назад і простягнув руки, сподіваючись знайти щось, за що можна вхопитися, щоб використати як зброю.

— Нагорі, — сказав Бовуар. — Вони вже тут.

Ґамаш і Клара ніколи в житті не чули таких прекрасних слів.

За тиждень усі зібралися у вітальні Джейн, у якій вони, а також і Ґамаш, стали почуватися, як удома. Вони були схожі на музикантів військово-польового оркестру: Ґамаш із шиною на нозі, зігнутий удвоє Бовуар зі зламаними ребрами, у Пітера перев’язана голова, у Клари на руці гіпсова пов’язка.

Згори було ледь чутно Ґабрі та Олів’є, які тихо співали «It’s Raining Men»[125]. З кухні долинав голос Мирни, яка готувала свіжий хліб і домашній суп і теж наспівувала. Надворі падав сніг. На землі лапаті мокрі пластівці майже одразу танули, а коли торкалися щоки, здавалося, ніби тебе цілує своїми губами кінь. З дерев облетіло останнє осіннє листя, а в садах попадали яблука.

— Здається, земля починає підмерзати, — сказала Мирна, вносячи столові прибори й розставляючи розкладні столики навколо каміна, у якому потріскували дрова. Згори доносилися захоплені крики Ґабрі, який був у захваті від речей у спальні Джейн.

— Жадібність. Огидно, — промовила Рут.

Вона швидко попрямувала до сходів і зійшла нагору.

Клара дивилася, як Пітер підвівся й поворушив дрова, які й так горіли чудово. Вона тримала його в обіймах тієї ночі, коли він розпластався на брудній підлозі. То був останній раз, коли вони були так близько. Після подій тієї жахливої ночі він геть усамітнився на своєму острові. Міст зруйнований. Зведені стіни. І тепер Пітер