Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

Вона дивилася на його вродливе обличчя, прорізане зморшками турбот, із синцями після падіння. Вона розуміла, що він зазнав найстрашнішої травми і, можливо, уже не відновиться.

— Я хочу це, — сказала Рут, спускаючись сходами.

Вона помахала маленькою книжечкою й засунула її у велику кишеню свого поношеного кардигана. Джейн у своєму заповіті запропонувала кожному з друзів вибрати одну річ із її будинку. Рут зробила свій вибір.

— Як ти дізналася, що це був Бен? — запитала Мирна.

Вона сіла за стіл і покликала хлопців їсти. На столі були розставлені миски із супом, а з кошиків зі свіжими булочками, що стояли на коробці з-під ковдри, здіймалася пара.

— Мене осяяло на вечірці, — відповіла Клара.

— Що ти побачила такого, чого не побачили ми? — приєднуючись до них, запитав Олів’є.

— Мене наштовхнуло на думку те, чого я не бачила. Я не бачила Бена. Я знала, що «Ярмарковий день» був даниною пам’яті Тіммер. На картині були всі люди, важливі для Тіммер.

— Окрім Бена! — вигукнула Мирна, намащуючи маслом теплу булочку і спостерігаючи, як масло тане, щойно торкається хліба. — Яка ж я дурепа, що проґавила це!

— Мені теж знадобилося багато часу, — зізнався Ґамаш. — Я помітив це тільки після того, як подивився на «Ярмарковий день» у себе в кімнаті. Бена не було.

— Бена не було — повторила Клара. — Я знала, що Джейн ніяк не могла його пропустити. Але його там не було. Хіба що він був там, і саме його обличчя видалили.

— Але чому Бен запанікував, побачивши «Ярмарковий день»? Я маю на увазі, що було такого жахливого в його обличчі на картині? — запитав Олів’є.

— Поміркуйте, — сказав Ґамаш. — Бен уколов своїй матері смертельну дозу морфію в останній день ярмарку, фактично під час ходи. Він заздалегідь подбав про алібі — він був в Оттаві на виставці антикваріату.

— А він дійсно там був? — запитала Клара.

— О так, навіть купив кілька речей. Потім він примчав сюди, — а це лише три години на машині, — і зачекав, коли почнеться хода.

— Знаючи, що я покину його матір? Звідки така впевненість? — поцікавилася Рут.

— Він знав свою матір, знав, що вона наполягатиме.

— І вона наполягла. Я повинна була залишитися.

— Ти не мусила знати, Рут, — заперечив Ґабрі.

— Продовжуйте, — сказав Олів’є, занурюючи булочку в суп. — Він подивився на картину і…

— Він побачив себе, мабуть, на ході, — сказав Ґамаш. — На трибунах. Тоді він вирішив, що Джейн знає, що́ він зробив, що він таки був у Трьох Соснах.

— Тож він викрав картину, стер своє обличчя і намалював нове, — сказала Клара.

— Та незнайомка сиділа поруч із Пітером, — зауважила Рут. — Природно, що Джейн розташувала там Бена.

Пітер зробив свідоме зусилля, щоб не опустити очей.

— Того вечора в готелі після вернісажу все зійшлося воєдино, — пояснила Клара. — Він не замкнув дверей після вбивства. Усі інші замикали, але не Бен. Потім була швидкість, з якою він очищав стіни від шпалер, точніше її відсутність. А тієї ночі, коли ми побачили тут світло, Бен сказав, що він намагається наздогнати нас. Я повірила, але пізніше подумала, що це звучало трохи недолуго навіть для Бена.

— Виявляється, — продовжив Ґамаш, — він обшукував будинок Джейн, сподіваючись знайти ось це. — Він підняв папку, яку знайшов Бовуар у будинку Йоланди. — Замальовки, які Джейн робила кожного окружного ярмарку протягом шістдесяти років. Бен подумав, що серед них можуть бути ескізи до «Ярмаркового дня», тож хотів перевірити їх.

— На цих ескізах щось видно? — запитав Олів’є.

— Ні, лише загальні риси.

— А ще була цибуля, — сказала Клара.

— Цибуля?

— Коли я прийшла до Бена додому наступного дня після вбивства Джейн, він смажив цибулю, щоб зробити чилі кон карне. Але Бен ніколи не готував. Сама егоїстка, я повірила йому, коли він сказав, що хоче мене підбадьорити. У якийсь момент я зазирнула в його вітальню і відчула запах, який я прийняла за запах мийного засобу. Той заспокійливий запах, який означає, що все чисте й доглянуте. Я подумала, що приходила прибирати Неллі. Пізніше в розмові зі мною вона сказала, що через сильну хворобу Вейна вона ніде не прибирала тиждень чи й довше. Бен, мабуть, використовував розчинник і підсмажив цибулю, щоб приховати запах.

— Саме так, — підтвердив Ґамаш, потягуючи пиво. — Він виніс «Ярмарковий день» із галереї Вільмсбурга в суботу після обіду з нагоди Дня подяки, стер із неї своє обличчя й намалював інше. Але він припустився помилки, вигадавши обличчя. Він також скористався своїми власними фарбами, які відрізнялися від фарб Джейн. Потім він повернув роботу до Вільмсбурга, але йому довелося вбити Джейн, перш ніж вона змогла б помітити зміни.

— Ви, — звернулася Клара до Ґамаша, — не залишили мені жодних сумнівів. Ви продовжували запитувати, хто ще бачив роботу Джейн. Тоді я згадала, що Бен спеціально запитав Джейн за обідом, чи не буде вона проти того, щоб він поїхав до мистецької галереї подивитися на картину.

— Ви гадаєте, він щось запідозрив того вечора? — запитала Мирна.

— Можливо, його щось трохи непокоїло. Можливо, підсвідоме відчуття провини зіграло з ним злий жарт. Коли Джейн сказала, що це зображення ходи й воно містить особливе послання, її погляд зупинився на його обличчі. Вона дивилася прямо на нього.

— Він також мав дивний вигляд, коли вона процитувала той вірш, — додала Мирна.

— Що за вірш? — запитав Ґамаш.

— Одена. Там, у стосі біля тебе, Кларо. Я бачу цю книжку, — сказала Мирна. — «Зібрання творів В. Г. Одена».

Клара простягнула Мирні здоровенний том.

— Ось він, — сказала Мирна. — Вона зачитала з вірша Одена, присвяченого Герману Мелвіллу[126]:

Непоказне і завжди у людській подобі,

зло спить у нашому ліжку і їсть за нашим столом.

Пітер простягнув руку по книжку і знайшов початок вірша, ту частину, яку Джейн не зачитувала:

Під кінець він обрав повний штиль,

Зайшов до гавані своєї домівки, кинув якір біля дружини,

І причалив до її рук,

А щоранку переправлявся до офісу,

Наче плавав до іншого острову.

Він зробив відкриття: добро таки існувало.

Його жах мав розсіятись весь до останку.

Пітер дивився на полум’я, прислухаючись до гомону знайомих голосів. Він обережно заклав сторінку клаптиком паперу й згорнув книжку.

— Як параноїк, він у всьому знаходив приховані послання, — сказав Ґамаш. — Бен мав можливість і необхідні навички, щоб убити Джейн. Він жив практично поруч зі школою, міг зайти туди непоміченим, узяти лук і кілька стріл, змінити наконечники зі спортивних на мисливські, потім заманити