Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

Один за одним кадри прокручувалися в голові Пітера. Тепер він опустив очі. Він не міг дивитися на своїх друзів. Як так вийшло, що він не побачив цього у своєму найкращому другові?

— Як він заманив туди Джейн? — запитав Ґабрі.

— Зателефонував, — відповів Ґамаш. — Джейн довіряла йому повністю. Вона не стала нічого питати, коли він попросив її зустрітися з ним на оленячій стежці. Сказав, що там браконьєри, тому їй краще залишити Люсі вдома. Вона пішла без жодних сумнівів.

«Ось що буває з довіри й дружби, вірності й кохання, — подумав Пітер. — Тебе підставляють. Зраджують. Тебе ранять так глибоко, що ти ледве можеш дихати, а іноді це вбиває тебе. Або ще гірше. Це вбиває людей, яких ти любиш найбільше. Бен мало не вбив Клару. Він довіряв Бену. Любив Бена. І ось що сталося. Ніколи більше. Ґамаш мав рацію щодо Матвія, 10:36».

— Чому він убив власну матір? — запитала Рут.

— Стара як світ історія, — відповів Ґамаш.

— Бен був чоловіком-повією? — вигукнув Ґабрі.

— Це найдавніша професія. Чим ти думаєш? — запитала Рут. — Неважливо, не відповідай.

— Жадібність, — пояснив Ґамаш. — Я повинен був здогадатися раніше, після нашої розмови в книгарні, — звернувся він до Мирни. — Ви описували один тип особистості. Людей, які ведуть так зване «тихе» життя. Пам’ятаєте?

— Так, пам’ятаю. Ті, які не ростуть і не розвиваються, які тупцюють на місці. Такі рідко змінювалися на краще.

— Саме так і було, — сказав Ґамаш. — Вони чекали від життя подарунків. Чекали, що хтось урятує їх. Або зцілить. Вони нічого не робили для себе.

— Як Бен, — сказав Пітер.

За весь день він заговорив майже вперше.

— Як Бен. — Ґамаш лише кивнув. — Джейн бачила це, я думаю. — Він підвівся і пошкутильгав до стіни. — Ось вона намалювала Бена. Ви помітили, що він у шортах? Як маленький хлопчик. І він у вигляді кам’яної скульптури. Застиглий. Обличчям до батьківського дому, до минулого. Тепер це зрозуміло, звісно, проте раніше я цього не помічав.

— Але чому ми цього не бачили? Ми жили поряд, зустрічалися день у день, — не могла збагнути Клара.

— А чому ви мали бачити? Ви жили своїм насиченим життям. До того ж у цьому малюнку Джейн є ще дещо.

Він дав їм хвилину на роздуми.

— Тінь, — відгукнувся Пітер.

— Так. Він відкидав довгу й темну тінь. І його темрява впливала на інших.

— Ви маєте на увазі, впливала на мене, — промовив Пітер.

— Так. І на Клару. І майже на всіх. Він був дуже розумним, справляв враження толерантного й доброго, а насправді був дуже потайливим і дуже хитрим.

— Але чому він убив Тіммер? — знову запитала Рут.

— Вона збиралася змінити свій заповіт. Не викреслити його повністю, просто дати йому достатньо, щоб він вижив і міг почати робити щось для себе. Вона знала, якою людиною він став, про брехню, лінощі, відмовки. Але вона завжди відчувала себе відповідальною. Поки не зустріла вас, Мирно. Ви з Тіммер часто говорили про це. Думаю, ваші міркування наштовхнули її на думку про Бена. Вона давно зрозуміла, що він був проблемою, але вважала його проблемою пасивною. Єдиною людиною, якій він робив боляче, був він сам.

— Тіммер знала, що про неї говорив Бен? — запитала Клара.

— Так. Бен розповів нам це під час допиту. Він зізнався, що брехав про свою матір з дитинства, щоб йому співчували, але, здається, не знаходив у цьому нічого поганого. «Це могло бути правдою», — так він пояснив. Наприклад, — звернувся Ґамаш до Пітера, — він казав вам, що його мати наполягла на тому, щоб відправити його до школи-інтернату, але правда була в тому, що він сам попросився туди. Він хотів покарати матір, змусивши її відчувати, що вона йому не потрібна. Думаю, ті розмови з вами, Мирно, стали справжнім переломним моментом у житті Тіммер. Раніше вона винуватила себе в тому, яким став Бен. Вона наполовину вірила його звинуваченням, що була жахливою матір’ю. І вона відчувала, що винна йому. Саме тому вона дозволила йому жити в її будинку все життя.

— Тобі це не здавалося дивним? — запитала Мирна у Клари.

— Ні. Я приголомшена, озираючись зараз назад і розуміючи все. Просто Бен завжди жив у будинку Тіммер. Крім того, він казав, що мати відмовляється відпускати його. Я вважала це емоційним шантажем. Я купилася на все, що він казав. — Клара вражено похитала головою. — Переїхавши до котеджу доглядача, Бен сказав нам, що мати вигнала його, бо він нарешті постав проти неї.

— І ви повірили в це? — тихо запитала Рут. — А хто купив ваші роботи, щоб ви могли придбати собі будинок? Хто подарував вам меблі? Хто запрошував вас на обіди в перші роки, щоб із усіма перезнайомити й годував вас, дізнавшись, що вам нічого їсти? Хто відправляв вас додому з пакунками з недоїдками? Хто щоразу вас ввічливо слухав і ставив зацікавлені запитання? Я можу продовжувати до ранку. Ніщо з цього не справило на вас враження? Ви що, настільки сліпі?

«Ось він знову, — подумала Клара. — Скрадок».

Це було набагато болісніше за будь-які рани і травми, яких завдав їй Бен. Рут дивилася на них із суворим обличчям. Як вони могли бути такими довірливими? Як слова Бена виявилися сильнішими за дії Тіммер? Рут мала рацію. Тіммер була терпимою, доброю і щедрою.

Клара з острахом усвідомила, що Бен почав убивати свою матір вже давно.

— Твоя правда. Мені дуже шкода. Навіть змії. Я повірила його розповідям про змій.

— Змії? — перепитав Пітер. — Які змії?

Клара похитала головою. Бен збрехав їй і використав ім’я Пітера, щоб надати своїй історії переконливості. Чому він сказав їй, що в підвалі його матері були змії? Чому він вигадав ту історію про себе й Пітера, коли вони були хлопчиками? Бо це робило його ще більшою жертвою, героєм, зрозуміла вона. І вона була більш ніж готова повірити в це. «Бідолаха Бен», як вони його називали. І він хотів бути бідолахою Беном, хоч і не в буквальному сенсі, як з’ясувалося.

Коли відновили електрику, підвал Тіммер виявився чистим і абсолютно нормальним. Жодних змій. Жодних зміїних гнізд. Жодних ознак того, що якась істота коли-небудь прослизала там або вислизала звідти, хіба що Бен. «Зміями», що звисали зі стелі, були дроти, а била ногою вона по шматках садового шланга. Сила уяви ніколи не припиняла дивувати Клару.

— Ще однією причиною того, що я повільно метикував, — зізнався Ґамаш, — було те, що я припустився помилки. Досить грубої. Я думав, що він кохає вас, Кларо. Романтичне кохання. Я навіть запитував його про це. Це був найбільший промах. Замість того щоб запитати, що він відчуває до вас, я запитав, як давно він вас кохає. Я дав йому