Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

— Це тобі. — Клара дістала з-за спини велику стилізовану світлину — роздруковану з комп’ютера розкадровку відео. Вона засяяла, коли Пітер витріщився на фотографію. Та поступово її усмішка зникла. Він не зрозумів. Це не було дивним, він рідко розумів її роботи. Але вона сподівалася, що цього разу буде інакше. Показуючи йому цю світлину, вона дарувала йому і її, і свою довіру. Її мистецтво було до такої міри болісно особистим, що вона відкрилася настільки, наскільки це взагалі можливо. Після того як вона не розповіла Пітеру про скрадок і оленячу стежку й приховала дещо інше, їй хотілося показати йому, що вона помилялася. Вона кохає його й довіряє йому.

Він утупився в дивну фотографію. На ній був зображений ящик на палях, схожий на будиночок на дереві. Усередині був камінь чи яйце, Пітер не зрозумів, що саме. Так схоже на Клару — бути незрозумілою. І все це крутилося. Він відчув легку нудоту.

— Це скрадок, — сказала вона, ніби це все пояснювало.

Пітер не знав, що відповісти. Останнім часом, протягом останнього тижня, він узагалі не мав що сказати, нікому.

Клара не була впевнена, чи варто пояснювати про камінь і те, що він символізує смерть. Але цей предмет міг бути і яйцем. Символом життя. То що — камінь чи яйце? Славетний конфлікт в осяйному творі. До того ранку будиночок на дереві був статичним, але всі розмови про те, що люди застрягли, наштовхнули Клару на ідею обертання будиночка, наче маленької планети, зі своєю власною гравітацією, власною реальністю. Як і більшість будинків, він містив життя і смерть, що були нероздільні. І остання алюзія. Дім як алегорія самого себе. Автопортрет нашого вибору. І наших сліпих зон.

Пітер не зрозумів. Навіть не намагався. Він залишив Клару стояти з витвором мистецтва, який — і цього ніхто з них не передбачав — одного дня зробить її знаменитою.

Вона дивилася, як він побрів до своєї студії і зачинив двері. Вона знала, що одного дня він покине свій безпечний, стерильний острів і повернеться на брудний материк. А коли він повернеться, вона чекатиме на нього з широкими обіймами, як завжди.

Клара сіла у вітальні й дістала з кишені папірець. Він був адресований священнику церкви Святого Томаса. Вона закреслила перший рядок. Під ним вона щось акуратно написала друкованими літерами, потім одягла куртку й піднялася на пагорб до оббитої білою вагонкою церкви, віддала папірець священнику й вийшла на свіже повітря.

Преподобний Джеймс Морріс розгорнув папірець і прочитав. Це були інструкції до гравіювання на надгробку Джейн Ніл. Угорі сторінки було написано: «Від Матвія, 10:36». Але це закреслили, а під ним написали щось інше. Він дістав Біблію і знайшов вірш 10:36 від Матвія:

«І: вороги́ чоловікові — домашні його!».

Нижче була нова вказівка.

«Заскочена радістю».

На вершині пагорба Арман Ґамаш зупинив машину і вийшов. Він поглянув униз на село, і його серце радісно тьохнуло. Він дивився на дахи будинків і уявляв хороших, добрих людей зі своїми вадами, які докладали всіх зусиль, щоб чогось досягти в житті. Люди вигулювали собак, згрібали невідступне осіннє листя, бігли наввипередки зі снігом, що повільно опускався на землю. Вони робили закупи в крамничці мосьє Беліво та купували багети в пекарні Сари.

Олів’є стояв на порозі «Бістро» й витрушував скатертину. Життя тут було аж ніяк не метушливим. Але воно й не було тихим.

Подяки

Дякую своєму чоловікові Майклу, який створив для нас життя, сповнене любові й доброти. Він дозволив мені покинути роботу, прикинутися письменницею, а потім без кінця хвалив мене, навіть коли те, що я писала, було цілковитою нісенітницею. Я зрозуміла, що критиком може бути будь-хто, але щоб хвалити, треба бути видатною людиною. Майкл — саме така людина. Як і Ліз Девідсон, моя чудова подруга й натхненниця. Вона дозволила мені красти її життя, її час, її поезію та її блискуче мистецтво. Натомість вона дізнавалася про кожну відрижку мого книжкового немовляти. Яка удача! Я вдячна її чоловікові, Джону Баллантайну, який також дозволив мені красти його життя; Маргарет Баллантайн-Пауер — більше сестрі, ніж подрузі, — за її підтримку протягом багатьох років; а також Шерон і Джиму, які ніколи не забували щось відзначити. Дякую веселим кавоманкам із мюзиклу «Les Girls»: Ліз, Франс, Мішель, Джоанні, Крістіні, Дафні, Бріджит, а також висловлюю особливу подяку Шеріл за її любов і ритуал з молитовними паличками для «Зловісно тихого життя». Дякую «Книжковому клубу без правил», Крістіні Девідсон Річардс, Кірку Лоуренсу, Шейлі Фішман, Нілу МакКенті, Коттону Аймерсу, а також Сью та Майку Рідделлам. Дякую Крісу Рою за те, що давав мені уроки стрільби з лука, і, як мені здається, думаю, не насміхався наді мною.

Мої брати, Роб і Даг, та їхні сім’ї беззастережно підтримували мене, дарували мені свою прихильність.

Роман «Зловісно тихе життя» загубився б серед інших чудових неопублікованих романів, якби не великодушність Асоціації письменників — авторів детективів у Великій Британії. Асоціація заснувала нагороду «Дебютний кинджал» за неопублікований перший роман. Я майже впевнена, що мій роман ніколи б не помітили, якби він не потрапив до списку найбільш вірогідних кандидатів на премію, а потім не отримав оцінку «Дуже схвально», посівши друге місце в номінації «Дебютний кинджал» 2004 року. Це була одна з найдивовижніших подій, що траплялися зі мною. Група успішних письменників знайшла час, аби читати, підтримувати й заохочувати нових авторів кримінальних романів. Вони дали мені можливість, якої більшість із них ніколи не мала, і я буду вічно їм вдячна. Я також знаю, що це дар, яким я маю поділитися з іншими.

Кей Мітчелл з Асоціації письменників — авторів детективів — дивовижна письменниця, і я дістала надзвичайне задоволення від її власних романів. Дякую також Сарі Тернер, героїні в нашій родині, та Максиму Якубовському.

Моя редакторка у видавництві «Hodder Headline» — Шеріз Гоббс, а у «Minotaur» — Бен Сев’є. Вони зробили «Зловісно тихе життя» набагато кращим завдяки своїй критиці, слушним пропозиціям і ентузіазму. Працювати з ними — це і навчання, і задоволення.

Дякую Кім МакАртур за те, що взяла мене під своє літературне крило.

І, нарешті, моїй агентці Терезі Кріс. Винятково завдяки їй «Зловісно тихе життя» зараз у ваших руках. Вона блискуча і весела, надзвичайно енергійна, чудова редакторка й неймовірна агентка. Мені дуже пощастило працювати з нею, враховуючи, що я ледь не переїхала її під час нашої першої зустрічі. Я б не рекомендувала цю стратегію молодим письменникам, але в моєму випадку вона спрацювала. Дякую, Терезо.

У моєму житті був період, коли я не мала друзів, коли мій телефон ніколи не дзвонив, коли я думала, що помру