Зловісно тихе життя - Луїза Пенні
Ґамаш чекав на урочисте відкриття «Ярмаркового дня». Мистецька рада галереї Вільямсбурга вирішила зробити це «подією», запросила пресу, тобто «Вільямсбург каунті ньюс». Тепер голова журі чекав на «le moment juste»[117]. Ґамаш заздрісно глянув на Жана Ґі, що розкинувся на одному зі зручних крісел, відмовляючись поступитися ним старшому чоловікові. А той почувався виснаженим. І причиною було дурне мистецтво. Власне, він мусив визнати, що так впливало на нього будь-яке мистецтво. Погане вино, смердючий сир і затхле мистецтво позбавляли його волі до життя. Він озирнувся навколо й дійшов сумного, але неминучого висновку: коли вночі Кайла таки налетить на місто, будівля не завалиться.
— Як ви знаєте, через трагічну подію ми втратили прекрасну жінку і, як виявилося, талановиту художницю, — почала голова журі Еліз Жакоб.
Клара просунулася між Беном і Пітером. Еліз усе говорила й говорила про чесноти Джейн. Вона практично канонізувала її. Нарешті, коли очі Клари почали вже вирячуватися, вона сказала:
— Тож без зайвих церемоній, — тут Клара, яка знала і любила Джейн, відзначила, що всілякого лайна вже прозвучало забагато, — «Ярмарковий день» Джейн Ніл.
Завісу було знято, і світові нарешті явили «Ярмарковий день». Усі затамували подих. Потім запала тиша, яка була ще красномовнішою. Обличчя, що з відвислими щелепами витріщилися на картину, різною мірою виражали здивування, неприйняття та приголомшеність. Ґамаш не дивився на мольберт, він дивився на натовп, на його реакцію. Але єдиною, доволі неочікуваною реакцією була реакція Пітера. Коли відкрився «Ярмарковий день», його тривожна усмішка зникла, а після хвилини роздумів він схилив голову набік і насупив брови. Ґамаш, який спостерігав за мешканцями села майже два тижні, знав, що для Пітера Морров це дорівнювало крику.
— Що таке?
— Нічого.
Пітер повернувся спиною до Ґамаша й пішов геть. Ґамаш попрямував слідом.
— Містере Морров, моє запитання стосувалося не естетики, а вбивства. Будь ласка, дайте відповідь.
Ці слова змусили зупинитися Пітера, як і більшість людей, що вважали Ґамаша нездатним до рішучих промов.
— Мене тривожить картина. Я не можу сказати чому, бо сам не знаю чому. Здається, це не та робота, яку ми оцінювали два тижні тому, а втім, я знаю, що це вона.
Ґамаш пильно вдивлявся в «Ярмарковий день». Робота йому й раніше не була до вподоби, тому він не вважав себе добрим суддею, але, на відміну від розпису на стінах Джейн Ніл, ця картина його зовсім не зачепила.
— То що змінилося?
— Нічого. Або я змінився. Можливо? Як у тому картковому трюку Джейн із чирвовою кралею. Чи змінюється так само мистецтво? Я знаю, що наприкінці дня я дивлюся на свою роботу й думаю, що вона чудова, а наступного ранку дивлюся й думаю, що то лайно. Робота не змінилася, але я змінився. Можливо, смерть Джейн так сильно змінила мене, що нічого з того, що я бачив на картині, більше не існує.
— Ви в це вірите?
«Чорт забирай цього чоловіка», — подумав Пітер.
— Ні.
Вони удвох дивилися на «Ярмарковий день», коли поступово, дуже повільно, до них докотився шум, не схожий на той, який вони чули раніше. Він наростав і посилювався, поки не віддав луною від кола глядачів. Клара відчула, як кров відливає від її обличчя та рук. То це ураган? Чи так звучать відголоски стихійного лиха? Невже Кайла все ж таки дістався до них? Але здавалося, гуркіт ішов із середини будівлі. Навіть із середини кімнати.
А насправді — прямо з місця поруч із Кларою. Вона повернулася і знайшла джерело. Рут.
— Це я! — Рут ткнула пальцем у козу-танцюристку на «Ярмарковому дні». Потім гуркіт вибухнув гейзером сміху. Рут реготала на все горло. Вона сміялася доти, доки їй не довелося спертися на Ґабрі, аби не впасти. Її сміх заразив усіх присутніх, почали сміятися навіть забуті всіма художники, що стояли до того з кислими обличчями. Більшу частину вечора люди впізнавали себе чи інших у роботі Джейн. Рут також знайшла батьків Тіммер і її брата й сестру, уже померлих. Там була вчителька першого класу й чоловік Тіммер, а також група з фітнесу, у якій вони всі займалися. На картині вони були курчатами. Протягом години або близько того, майже кожна фігура була ідентифікована. Однак Пітер вдивлявся в полотно, і йому було не до сміху.
Щось було не так.
— Я знайшла! — Клара вказала на картину. — Це було намальовано на ході на честь закриття, так? Того дня, коли твоя мама померла. Справді, хіба це не твоя мати?
Клара показала Бену на хмарку з ніжками. Летюче ягня.
— Ти маєш рацію, — засміялася Мирна. — Це Тіммер.
— Бачиш? Це була данина Джейн твоїй матері. Кожен на цій картині був важливий для неї. Від бабусі й дідуся до її собак, і до всіх, хто був між ними. — Тепер Клара повернулася до Пітера. — Пам’ятаєш той останній обід, на який ми зібралися всі разом?
— На День подяки?
— Так, саме тоді. Ми говорили про велике мистецтво, і я сказала, що, на мою думку, мистецтво стає мистецтвом, коли митець вкладає в нього частинку себе. Я запитала Джейн, що вона вклала в цю роботу. Пам’ятаєш, що вона відповіла?
— Вибач, не пригадую.
— Вона погодилася, що вклала дещо в цю картину, що тут є певне послання. Їй було цікаво, чи зможемо ми в цьому розібратися. Власне, я пам’ятаю, що вона дивилася прямо на Бена, коли говорила, дивилася так, ніби ти зрозумієш. Тоді я не збагнула чому, але тепер це має сенс. Це данина твоїй мамі.
— Ти так гадаєш?
Бен присунувся ближче до Клари й витріщився на картину.
— Ну, це не має жодного сенсу, — сказала агент Ніколь, яка підійшла зі свого посту біля дверей, приваблена сміхом, наче злочином. Ґамаш почав пробиратися до неї, сподіваючись зупинити, перш ніж вона скаже щось зовсім образливе. Але його ноги, хоч і довгі, не могли зрівнятися з її ротом.
— Ким була Йоланда для Тіммер? Чи знали вони взагалі одна одну? — Ніколь вказала на обличчя білявої жінки на трибунах поруч із акриловими Петром і Кларою. —
