Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

Бен не зміг би рухатися повільніше, якби навіть спробував. І все ж Клара нагадувала собі, що це не має значення. Рано чи пізно все відкриється.

— Боже мій, це катастрофа, — голос Рут пролунав гучно і дзвінко. Клара піднялася з підвалу зі своїм відром. Рут і Ґамаш стояли посередині вітальні. Побачивши Бена, який розсівся біля столу, Клара трохи засмутилася.

— Це ти зробив? — запитала Рут.

— Я допоміг відновити розпис. Малюнки зробила Джейн.

— Ніколи не думала, що скажу це, але я на боці Йоланди. Прикрий їх.

— Я хочу тобі дещо показати. — Клара взяла Рут під лікоть і підвела її до дальньої стіни. — Поглянь на це.

Безсумнівно, то була Рут у дитинстві. Вона стояла в приміщенні школи й тримала свою матір за руку. Маленька Рут, висока й витрішкувата, шкільні підручники замість ніг. Ноги-енциклопедії. А у волоссі танцювали поросята, що може означати одне з двох.

— У мене в дитинстві були косички, як свинячі хвостики, — сказала Рут, мабуть, прочитавши її думки.

Але, на думку Клари, Джейн хотіла сказати, що вже тоді Рут була дурна й уперта. Інші діти сміялися, але одна дівчинка йшла до неї, розкривши обійми. Рут стояла як зачарована перед стіною Джейн:

Джейн мене поцілувала,

Зістрибнувши спритно з ґанку.

Ґанку того вже не стало.

Часе, не кради хоч згадку.

Хай старий, немає сили,

Доля завжди оминала,

Але гріє спомин милий:

Джейн мене поцілувала.

Рут прочитала вірш пошепки, але в тихій кімнаті його почули.

— Лей Гант[113]. «Рондо». Єдиний вірш, про який я шкодую, що не сама його написала. Я не думала, що Джейн пам’ятає, не думала, що це щось для неї значило. Це був мій перший день тут, коли мій батько приїхав працювати на млину. Мені було вісім років, я була новенька, висока й негарна, як бачите, і не надто мила навіть тоді. Та коли я зайшла до школи, перелякана, Джейн пройшла через увесь коридор і поцілувала мене. Вона навіть не знала мене, але для неї це не мало значення. Джейн поцілувала мене, коли ми зустрілися.

Ніжно-блакитні очі Рут заблищали, вона перевела подих і обвела кімнату довгим поглядом. Потім повільно похитала головою і прошепотіла:

— Це неймовірно. О Джейн, мені так шкода.

— Шкода чого? — запитав Ґамаш.

— Шкода, що вона не знала про нашу любов, яка була досить сильною, щоб вона могла нам у цьому довіритися. Шкода, що вона відчувала, що повинна приховувати це від нас. — Рут засміялася, та якось невесело. — А я думала, що тільки мені болить. Яка я дурепа!

— Я вважаю, що ключ до вбивства Джейн ховається тут, — сказав Ґамаш, дивлячись, як літня жінка кульгає по кімнаті. — Гадаю, її вбили, бо вона збиралася всім це показати. Я не знаю причину, але вона тут. Ви знали її все життя, і я хочу, щоб ви сказали мені, що ви тут бачите. Що вас вразило, які закономірності ви бачите, чого ви не бачите…

— Для початку, ми не бачимо більшої частини розпису нагорі, — сказала Клара й помітила, як здригнувся Бен.

— Гаразд, намагайтеся якомога більше часу приділяти цій роботі.

— Не знаю, — мовила Рут. Я маю виступити зі зверненням на сесії Організації Об’єднаних Націй, а ти, Кларо, хіба не отримуєш Нобелівську премію?

— Так, премію в галузі мистецтва.

— Я скасував обидва заходи, — сказав Ґамаш, вважаючи, що маленька Руті Зардо погано впливає на Клару.

Вони усміхнулися й кивнули. Бен і Клара повернулися нагору, а Рут походжала вздовж стін, розглядаючи зображення й час від часу улюлюкаючи, коли якесь здавалося їй особливо влучним. Ґамаш сів у велике шкіряне крісло біля каміна й налаштувався на сприйняття мистецтва Джейн.

Сюзанна забрала Метью пізно ввечері від його сестри в Ковансвілі, де він залишався, доки Офіс опікунів Квебеку не закінчив своє розслідування. Незважаючи на те, що Філіпп відмовився від своїх звинувачень у жорстокому поводженні, Офіс опікунів був зобов’язаний усе перевірити. Він нічого не знайшов. У глибині душі Метью був розчарований. Звісно, не тим, що його виправдали. Але було завдано стільки шкоди, що йому хотілося, аби вони зробили публічну заяву, що насправді він був чудовим батьком. Добрим, співчутливим, надійним батьком. Люблячим батьком.

Він давно вже пробачив Філіппа, він навіть не хотів знати, чому Філіпп так учинив. Але стоячи зараз на кухні, де минуло стільки днів народжень і зворушливих різдвяних ранків, де було приготовлено стільки «сморів»[114] і хрусткого шоколадно-кокосового печива, він знав, що життя вже ніколи не буде колишнім. Занадто багато було сказано і зроблено. Він також знав, що, попрацювавши, можна було б зробити його кращим. Питання було в тому, чи готовий Філіпп докласти зусиль? Півтора тижня тому, у гніві, він чекав, щоб син прийшов до нього. Це було помилкою. Тепер він сам ішов до сина.

— Так? — пролунала похмура відповідь на його невпевнений стук.

— Можна зайти? Я хотів би поговорити з тобою. Тільки без крику. Просто прояснити ситуацію, добре?

— Як скажеш.

— Філіппе, — Метью сів на стілець біля столу й повернувся обличчям до хлопчика, який лежав на своєму зім’ятому ліжку, — я зробив щось, що завдало тобі болю. Моя проблема в тому, що я не знаю, що саме. Я зламав собі голову. Це через підвал? Ти злишся, бо доводиться прибирати в підвалі?

— Ні.

— Я накричав на тебе, чи сказав щось, що зачепило твої почуття? Якщо так, будь ласка, скажи мені. Я не розсерджуся. Я просто хочу знати, і тоді ми зможемо про це поговорити.

— Ні.

— Філіппе, я не злюся за те, що ти зробив. І ніколи не злився. Мені було боляче, і я був розгублений. Але не злився на тебе. Я люблю тебе. Ти можеш поговорити зі мною? Хай що б це було, ти можеш мені розповісти.

Метью подивився на сина й уперше майже за рік він побачив свого чутливого, вдумливого, доброго хлопчика. Філіпп дивився на батька й прагнув усе йому розповісти. І він майже зробив це. Майже. Він стояв біля прірви, пальці ніг уже виступали за край, і він дивився в небуття. Його батько пропонував йому стрибнути й повірити, що все буде добре. Він підхопить його, не дасть йому впасти. І треба віддати належне Філіппу, він думав про це. Філіппп прагнув заплющити очі, зробити крок і впасти в обійми батька.

Але врешті-решт він не зміг. Замість цього він повернувся обличчям до стіни, вдягнув навушники й замкнувся.

Метью опустив голову й подивився на свої брудні старі робочі черевики й до болю виразно побачив застряглі там бруд і шматочки листя.

Ґамаш сидів у бістро