Коли ти прийшов, я подорослішала - Анастасія Бойд

Алес помчав дуже швидко, і коли я дивилася у вікно, то зовсім не розуміла, яким маршрутом ми їдемо. І взагалі... Чи додому ми їдемо взагалі? Вечір перетворюється на суцільний бардак.

– Нель, я давно тобі подобаюся, адже так? - несподівано спитав Алес, уважно дивлячись перед собою.  

– Чому ти питаєш? - розгублено вимовила я, і в роті пересохло вмить.

– Ці всі істерики, сцени, показова неприязнь, звинувачення, – все, що ти робила на початку нашого знайомства... Це все було, щоб я не помітив твої почуття? - він мигцем глянув на мене, і знову повернув погляд на дорогу. 

– Не розумію... З чого такі думки? - награно вдавала я зверхність, хоча все і так було зрозуміло. Помітила, як сильно втиснулася в сидіння, і вчепилася в нього руками.

– Я не робив тобі нічого поганого, а ти поводилася, як скажена, поки... 

– Поки ти не заспокоїв мене, коли я посварилася з батьком через маму, - продовжила я, полегшивши його промову.

– Я тебе розчулив тоді? 

– Мені стало соромно. Я була надто сердитою і неадекватною, а ти цього не заслуговував, - насправді, я так давно хотіла вибачитися за це, бо яким би Алес не був, він не мав терпіти мої вибрики. 

– Але чому ти на мене сердилася?

Я важко зітхнула, бо не могла уявити, як вимовити все це вголос. Алес і так знає все, що я скажу, але... Це тяжко.

– Тому що... - хрипко почала я, і горло одразу схопило в лещата. – Ти єдиний, хто мені сподобався, і... Я знала, що це неможливо. Знала, що я мала і нецікава. Що в тебе багато інших... Я була зла через відчай. На всіх навколо... Батьки розлучаються, зі школи пішла через цькування, друзів немає, ще й закохалася в дорослого чувака, з яким бути не вийде... - я дивувалася тому, з якою легкістю мені далася ця відвертість, не дивлячись на важкий початок, і боялася глянути в бік Алеса, який мовчки все це вислухав, і продовжив мовчання після. 

Невже, він не все розумів до цього? Начхати. Нехай тепер знає. Це нічого не змінить, бо Алес не змінився. Він намагався мене звабити, освідчувався в симпатії, здавався щирим, але в той же вечір познайомився з іншою, і був готовий з нею переспати. Алес зробив би це, якби я не втрутилася. Це неприпустимо. Навіщо мені таке щастя?

– Ти погано цілуєшся. Чекала на мене, щоб навчив? - шок-контент цього вечора не закінчувався. Можна було подумати, що Алес глузує, але тон серйозний. Я трохи перелякано подивилася на нього.

– Я цілувалася зі своїм хлопцем, - виправдалася я. 

– Але ж не так пристрасно, як зі мною? - допитувався він з незрозумілими емоціями, чим почав трохи дратувати.

– Навіщо ці питання? Тебе це не має хвилювати.

– Ви тільки цілувалися?

– Відчепися! - огризнулася я, і відвернулася до віконця, схрестивши руки на грудях. Більше нічого йому не скажу.

– Хто з нас краще цілується? - грайливо продовжив Алес, і машина зупинилася у суцільній темряві. Ми точно не біля мого будинку, і навряд чи десь у цивілізованій частині міста. Жодного ліхтаря.

– Стривай... Куди ти нас привез? - перелякано спитала я.

– Як це куди? На наше озеро. Виходь, - бешкетно посміхнувся Алес, відстебнувши ремінь безпеки собі, а потім і мені. Він прибрав ремінь в тримач, ніби ненавмисно торкаючись мене, і очікуюче подивився.

– Мені страшно, - знизала я плечима. – Там так темно, і мабуть, холодно. Навіщо ми тут?

– Не жартуй так. Боїшся? Хіба ми вперше тут в темряві? - хмикнув Алес, пригадавши мені божевільні вчинки.

– Не вперше... Чому я раніше не замислювалася, що це дуже дивно? - насупилася я, ще більше зціпивши руки на грудях, ніби це мало вберегти мене від виходу з авто. – Я тікала до тебе, щоб гуляти вночі біля води і лісу... Якась маячня.

– Це не маячня. Ми сумували один за одним, і гарно проводили разом час, - впевнено заперечив Алес, що я навіть розгубилася.

– Як брат і сестра? - нервово усміхнулася я, ляпнувши перше, що спало на думку.

– З одним маленьким нюансом, - розсміявся він, так і не сказавши, що це був за нюанс. Соромно уявити, що саме Алес мав на увазі, і тішило лише те, що все було тільки в наших думках, а не в діях.

Вийшовши з автівки, Алес беззаперечно взяв мене за руку, і ми підійшли ближче до води.

– То що виходить... - нерішуче почала я. – Тобі було цікаво зі мною?

– Я б не проводив з тобою стільки часу, якби це було не так, - знизав плечима Алес, дивлячись на мене у темряві, але очі вже до неї звикли, і я бачила його непогано. 

– Я інколи думала, що батько тебе попросив доглядати за мною, випитувати таємниці, налаштовувати на потрібну йому хвилю...

– Він нічого не знав. Інакше б... - усміхнувся він, зробивши загадкову паузу. – Зламав би мені шию, бо знає мене дуже добре. Роман Ілліч не повірив би у нашу світлу дружбу. Принаймні... З мого боку.

– То ти... Поганий варіант для бойфренда в очах батьків? - наївно спитала я, і Алес розчулено посміхнувся.

– Просто жахливий, манюня. Тому, навіть не пропонуй.

– Припини, - усміхнулася я, легенько стукнувши Алеса по руці, але він перехопив мою долоню і поцілував її.

– Мені вже майже 30. Я досі тебе приваблюю, чи вже занадто старий? - широко посміхаючись, Алес стискав мою долоню, наче хвилювався.

– І все ж таки... Ти намагаєшся мене спокусити сьогодні? - трохи сміливіше спитала я, бо Алес вже мене достатньо розговорив, і я відчувала легку розкутість.

– Яка розумниця в мене виросла. Дядько Алес тобою пишається, - глузливо протягнув він, кілька разів плеснувши в долоні. Алеса ніби розвезло від коктейлів у клубі. Хоча, не впевнена, що він щось вживав. Запаху немає.

– Ти щось пив у клубі?

– Звісно ж ні. Я за кермом, мала. За кого ти мене маєш? - обурився Алес, відпустив мене, і сунув свої руки в кишені. – Я такий дурний без алкоголю, не хвилюйся. 

– Тоді я спокійна, - закотила я очі, не розуміючи, чи насправді його образила. – Коли ти відвезеш мене додому?