Підкорена босом - Аманда Рід

— У мене тачка непомітна? — перебиваю його і здивовано вигинаю брови.

— Так! Для правого берега непомітна. Тут куди не кинь оком — лише німецькі коні останньої моделі. Я наче в інший світ потрапляю, коли опиняюся на правому березі.

— Ну гаразд, поїхали, — відповідаю я, відчуваючи, що відмовити йому зараз буде неправильно. — Тільки годі мене вважати мажором, який живе на таткові гроші. Сам знаєш я не такий.

— Зовсім забув що в мене відчутне почуття гумору?

Ми прямуємо до паркування, і я помічаю, як Макс озирається на всі боки. Його поведінка викликає у мене підозру, але я вирішую не ставити зайвих питань, доки не дізнаюся більше.

— Куди їдемо? — питаю, заводячи двигун.

— Зараз прямо, — відповідає він, прикриваючи очі. — Після світлофора ліворуч там буде кав'ярня.

— Що ми там забули? — не можу втриматися від питання. — Вирішив пригостити мене кавою?

— Треба декого відвідати, — не чітко відповів Макс.

— Ти завжди такий загадковий, — посміхаюся я, виїжджаючи на дорогу.

Ми їдемо в тиші, і я відчуваю, як напруга між нами зростає. Макс мовчить, занурений у свої думки, а я намагаюся передбачити, що його так турбує. Нарешті ми під'їжджаємо до потрібного місця, яке зовсім не відповідає смакам мого друга. Дуже гламурно, пафосно та багатолюдно. Інстаграмне місце, я сказав би.

— Тут, — каже Макс, вказуючи на кишеню для паркування.

— Точно тут? — запитую я, зупиняючи машину.

— Так, — коротко відповідає він. — Тепер стежимо. Добре, що твій звір тонований.

Буквально через п'ять хвилин з кав'ярні виходить занадто молода дівчина низького зросту і з шоколадним волоссям.

— Заткнися! — несподівано гарчить на мене Кріпер, а я нічого не сказав. — Ти блядь голосно думаєш.

— Вона твоя? — акуратно уточнюю.

— Ні, — продовжує гарчати друг. — Поки що… зустрілися при несподіваних обставинах, тепер не можу забути.

На підтвердження його слів до дівчини за кілька хвилин підходить якийсь дегенерат, цілує її та закурює разом із нею електронний свисток. Інакше цю дичину не назвеш.

— Вона занадто молода, — продовжую акуратно дізнаватися що тут коїться.

— Повнолітня, не переживай.

— Ти уточнював?

— Навіть паспорт бачив! — як одержимий відповідає на автоматі, не відводячи очей від незнайомки.

— Що ти збираєшся з нею робити? Чи не простіше підійти та поговорити, замість того щоб сидіти тут у засідці?

— Я збираюся вкрасти її, — повертається до мене. У чорних очах знайомий нездоровий блиск. — Привезу її в ангар, прив'яжу ланцюгом до стелі й трахатиму поки не втратить свідомість.

— Жартуєш? — навіть мені стає погано від його слів.

— Ну ти ж це хотів від мене почути? — смикає бровою. — Та жартую, — відвертається до вікна і тихо додає: — Скоріш за все…

— Гаразд, Максе, давай без дурниць, — кажу я, намагаючись розрядити атмосферу. — Може, справді просто підійдеш та поговориш із нею? Дізнаєшся ближче, перш ніж робити поспішні висновки.

— Подивимося, — бурчить він, але видно, що мої слова трохи заспокоїли його. — Давай поки що просто поспостерігаємо.

Ми сидимо в машині, спостерігаючи за парочкою. Макс не зводить очей з дівчини, а я намагаюся зрозуміти, що ж у нього на думці. Всередині мене наростає тривога, але я вирішую дочекатися наступного кроку, перш ніж втручатися.

— Максе, ти певен, що це гарна ідея? — запитую я, намагаючись розрядити обстановку.

— Так, певен. Просто треба переконатися, що вона не з цим дурнем, — відповідає він, не відводячи очей від дівчини.

Проходить кілька хвилин, і я помічаю, як дівчина починає нервово озиратися на всі боки. Здається, вона щось запідозрила.

— Макс, може, настав час закінчувати? Вона вже починає щось підозрювати, — говорю я, намагаючись зберегти спокій.

— Ще трохи, — бурчить він, стискаючи кулаки. — Хочу бачити, як вони розійдуться.

Через деякий час хлопець обіймає дівчину і йде у бік паркування. Дівчина залишається одна, явно напружена та невпевнена.

— Ось тепер можна, — каже Макс, відчиняючи двері машини. — Залишайся тут. Я швидко.

— Максе, не роби дурниць, — попереджаю я, але він уже вийшов з машини та прямує до дівчини.

Я спостерігаю, як Макс підходить до неї, і бачу, як вона спочатку злякалася, але потім впізнала його та трохи розслабилася. Вони починають розмовляти, і я не можу розібрати, про що йдеться, але судячи з виразу їхніх облич, розмова не приємна.

Проходить кілька хвилин, і я помічаю, як дівчина починає відступати, не бажаючи продовжувати розмову. Макс робить крок уперед, намагаючись її утримати, але вона різко відштовхує його руку і тікає у бік кавʼярні.

Макс повертається до машини, явно засмучений і злий.

— Що трапилося? — питаю я, коли він сідає.

— Вона не хоче слухати, — відповідає він, ударяючи кулаком по панелі приладів. — Думає, що я такий самий, як і всі інші.

— Може, тобі дати їй час? — пропоную я. — Не тисни на неї, і, можливо, вона зрозуміє, що ти не такий.

— Можливо, — зітхає Макс, опускаючи голову. — Гаразд, поїхали звідси. Мені треба подумати.

Ми виїжджаємо з паркування, і я відчуваю, як напруга поступово спадає. Макс мовчить, занурений у свої думки, а я сподіваюся, що цей інцидент допоможе йому зрозуміти, що іноді треба діяти м'якше і терпляче.

Дорогою до його будинку я намагаюся не ставити зайвих питань, щоб дати йому можливість розібратися у своїх думках. Нарешті ми під'їжджаємо до його під'їзду, і він, не сказавши жодного слова, виходить з машини.

— Дякую, — кидає він насамкінець, перш ніж сховатися в під'їзді.

Я залишаюся один, розмірковуючи про те, що сталося. Сподіваюся, що Макс зможе знайти спосіб налагодити стосунки з цією дівчиною, не вдаючись до крайніх заходів. Зрештою, кожному з нас потрібен час та розуміння, щоб упоратися з труднощами.