За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

– Яке ще покарання? – вигнув брову Вінс і подивився на маківку білявки так, ніби вона могла побачити його ошелешене обличчя потилицею.

– Коли ерцгерцог про все дізнається, що зі мною буде? – на диво довелось те питання пояснювати.

– Хто сказав, що він дізнається? – Естеса різко повернулась, наскільки могла, обличчям до чоловіка:

– Що ви маєте на увазі?

– Я не буду йому про це розповідати. Усе ж ви мали добрі наміри. Не думаю, що варто змушувати його сумніватись у вас через такі дрібниці.

Естеса на мить затихла.

– Дякую, – тихо промовила вона, на що той лише ледь помітно посміхнувся.

– Але я наполегливо раджу наступного разу звертатись до вашого нареченого і не піддавати себе такій небезпеці, – Ессі на це лише закотила очі. Чоловік цього не бачив, але ніби відчув, що вона це зробила і додав: – Хоч дайте йому шанс. Ви ж його зовсім не знаєте.

Віконтеса підібгала губи. На якийсь час запала тиша. Місяць яскраво освітлював їм шлях, а вітер легенько грався гілками дерев. Холодно і моторошно.

– З дитиною хоч все гаразд?

– Що? – дівчина крутнула головою, ніби проганяючи нав’язливі думки. – А, так. Лікар сказав дівчинка одужає. Ми встигли вчасно, – полегшено зітхнула віконтеса.

– Чудово. Але це було дурістю їхати в місто самій посеред ночі, – у його тихому голосі відчувалось роздратування. Він ніяк не міг відпустити те, що вже сталось.

– Але я ж не сама туди приїхала, – хмикнула дівчина і посміхнулась кутиком вуст, – чи не так?

Вінс визнав це і стиснув плечима.

– Так то воно так, але це було чисте везіння. Якби я не поїхав за вами, хтозна, що могло трапитись. Адже тоді до вас легко міг підкрастись не я.

Вінс зупинився і пересів на іншого коня.

– Надягніть маску. Думаю не варто привертати увагу.

– А хіба не приверне увагу те, що ви привезли сюди когось чужого, ще й в масці?

– Ні, – коротко та сухо відповів пан Гелісе.

– Добре… – дівчина то й не мала вибору і все ж слухняно виконала наказ. Вони без будь-яких перешкод в’їхали на територію палацу. Варті ніби було начхати.

«І часто він так проводить сюди незнайомців?» – скосилась на Вінса дівчина і вони зупинились біля стаєнь. Там залишили коней і пройшли на кухню. Естеса вже було пішла до виходу в коридор, але зупинилась, бо помічник ерцгерцога пішов мацати стіну. Приклав трохи сили і відчинив таємний прохід.

– І багато тут таких ходів? – дівчина особливо не була здивована. То була проста цікавість.

– А ви як думаєте? – посміхнувся кутиком вуст молодик і запалив ліхтаря, що стояв неподалік. Потім він взяв хустинку з кишеньки на грудях і підійшов до віконтеси, піднявши руки до її обличчя.

– Що ви робите? – дівча відсахнулось.

– Вирішив зав’язати вам очі, міледі. Не вистачало, аби ви ще потім тунелі досліджували, – він знову потягнувся до неї, але невдало, бо вона знову втекла.

– Ви певні, що я запам’ятаю з першого разу дорогу? – іронічно запитала Ессі.

– Не певен, але перевіряти не хочу, тому попрошу вас стояти смирно.

– Стійте-стійте! А навіщо взагалі тунелями лазити?

– Так швидше, це по-перше. А по-друге, не думаю, що варто, щоб хтось випадково побачив, як я проводжу до покоїв віконтеси якогось юнака посеред ночі.

Ессі зітхнула і нарешті перестала бігати від чоловіка. Він наблизився до неї на недопустиму відстань, що навіть злегка відчувалось тепло його тіла. Зав’язав тією червоною хустинкою очі. Навіть помахав рукою перед її обличчям, аби впевнитись, що вона нічого не бачить. Хоча дівчина тут і без хустинки погано бачила в цій напівтемряві.

– Ходімо, – він взяв ліхтаря, схопив її за руку та повів у темряву таємних тунелей, з глухим звуком зачинивши за собою вхід.

Так вони йшли всього кілька хвилин, а Ессі вже разів п’ять ледь носом не зарила. Знову перечепилась за криву підлогу і думала, що цього разу точно їй варто попрощатись із рівним носиком. Тільки й пискнути встигла, як її стрункий стан обхопила дужа рука і міцно притисла до себе. І не спішила зникати. Спиною пробігли мурашки від такої несподіваної та небажаної близькості.

– Дякую. Ви можете мене відпустити, – вона б відійшла від нього, але серце ще не перестало калатати після «падіння», тому дівчина не наважувалась рухатись.

– Краще так підемо, бо мені набридло, що ви постійно мене смикаєте.

Естеса підтисла губи, але промовчала, бо їй самій уже надокучило чіплятись за кожний камінець.

Вони підіймались угору, адже покої віконтеси знаходились на другому поверсі. Чулось попискування щурів, від чого було некомфортно. А ще більш некомфортно було від руки на її талії. Нарешті чоловік її відпустив і кудись зник. Потім потягнув її за штанину на себе і вона, зістрибнувши, опинилась у його обіймах. Вінс за секунду її відпустив і провів далі. Раптом почав крутити навколо своєї осі.

– Що ви робите? – дівчина нахмурилась.