За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

– Не хочу, аби ви дізнались де саме знаходиться потаємний хід, – сказав очевидну річ чоловік і нарешті зупинив її. – Більше не койте дурниць, я вас наполегливо прошу, міледі, – повчально і досить суворо сказав він. – На добраніч, – чоловік машинально вклонився, але дівчина цього не побачила і в кімнаті запанувала тиша. Естеса якийсь час простояла на місці прислухаючись і нарешті зняла пов’язку з обличчя. Вона стояла посеред кімнати. Сама. У повному сум'ятті та з розчервонілими щоками.

***

Зранку вона почула стукіт у двері. Ну як зранку. Уже й сніданок пройшов. Дівчина просто не реагувала на прохання прислуги підняти свою тушку з ліжка, тому вилізла з-під ковдри тільки зараз.

Естеса накинула на свою нічну сорочку халат і попленталась до дверей. За ними чекав несподіваний гість.

– Добрий ранок, – і знову цей вивчаючий довгий погляд кавових очей. Але цього разу він був із нотками занепокоєння. Наче б то.

– Добрий ранок, Ваша Високосте, – поспішно вклонилась віконтеса. Миттєво зникла сонливість.

– Я сподіваюсь з вами все добре, міледі? Ви не прийшли на сніданок.

– Звісно, мілорде. Погано спиться на новому місці, – усміхнулась дівчина. – Ви… щось хотіли?

– Просто прийшов вас провідати. А ще в мене є для вас подарунок, – чоловік усміхнувся, весь час тримаючи руки за спиною.

– Подарунок? – білявка схилила голову на бік та запитально вигнула брову. Але чекати не довелось, бо із-за спини чоловіка почулось тоненьке нявчання. І ерцгерцог зрозумів, що годі ховати «подарунок» за спиною і простягнув дівчині мале пухнасте чорне котенятко із червоною стрічкою на шиї. Воно жалібно занявчало. Віконтеса потягнулась до нього, і чоловік вклав маленький шерстяний клубочок їй в руки, ледь торкнувшись її долонь своїми. Ессі пригорнула до себе котика і, усміхаючись, погладила маленьке створіння. Під пильним поглядом Торіана вона згадала, що він досі тут і подивилась йому у вічі.

– Дякую, мені дуже приємно, – тихо промовила дівчина і щиро всміхнулась.

– Будь ласка, – він відповів на її усмішку, поцілував руку, – міледі, – вклонився і пішов геть.

А Ессі зачинила за собою двері, чухаючи мале кошеня за вушками. Вона зрозуміла, що то бабуся Торіна йому подала таку ідею. Але все одно приємно, що він це зробив.

«Може дійсно варто до нього придивитись краще? Хоча лише одним кошенятком отримати її довіру не вийде!»