За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

Навколо палацу не було огорожі, бо тут було стільки варти, що й миша не прошмигне, тому вони не сильно переймались. Але одна миша таки проскочила і вже мчала в сторону Занке. Добре, що туди вела лише одна дорога.

З горем навпіл вона все ж дісталась того місця, де її мали зустріти, перед цим трохи заблукавши і кілька разів повернувши не туди. Вона злізла з коня і почала вглядатись у темряву. Дівчина переживала, що спізнилась, або ж її просто вирішили не зустрічати.

Але ні. По провулку йшов чоловік з тим хлопчиком.

– Вітаю, – чоловік недовірливо зиркав на дівчину в масці, вона її зняла, чим дуже здивувала його. Він думав то якийсь підліток, а це дівчина, ще й явно леді.

– Вітаю, мене звуть Ессі, – чоловік схилив голову.

– Я Мартіз. Я вам звісно дуже вдячний за ваш дарунок, але що вам від нас потрібно? – чоловік був нахмурений і дуже втомлений.

– Я хочу лише вам допомогти. Лой сказав, що ваша донька хвора…

– Яке вам до цього діло? – він це ніби не конкретно Ессі питав, а її тип – знать.

– Повірте, мені є до цього діло, – вона трохи розсердилась, але трималась спокійно. – Якщо ви мені покажете де можна знайти лікаря, то я змушу його прийти і оглянути дитину.

Він на неї дивився мовчки, а потім кивнув і пішов провулком на іншу вулицю. Вони так йшли якийсь час у повній тиші, а потім він зупинився навпроти будинку якогось лікаря.

– Прошу, – він махнув рукою, без особливого ентузіазму, ніби не вірив, що в неї вийде. А вона була впевнена в собі і гучно постукала в двері.

Якийсь час було тихо, але потім почулись клацання замків і на порозі повстав сонний старий чоловік в товстих окулярах.

– Чого вам? – він гидливо оглянув цих жебраків, і такою ж вважав і Естесу.

– Нам потрібна ваша допомога!

– А мені що з того? – він явно був зараз не в гуморі. – Йдіть геть, обірванці!

Він хотів було зачинити двері, але Ессі не дозволила.

– А ну пішла звідси! – він тиснув на них, але у того стариганя сил не було на це взагалі. Проте й у віконтеси не вистачало сил, аби відчинити їх повністю.

– Спочатку вислухайте!

– І не збираюсь! Я вам не по кишені, жебраки смердючі!

– Це вам теж смердить? – дівчина просунула в шпарину руку і подзеленчала перед його зморщеним обличчям цупким мішечком.

– Мене крадене не цікавить! – якось не вірилось, бо він одразу почав слабше тиснути на двері.

– Це не крадене, – і ще раз дзеленькнула. Він щось раптом затих. І відступив.

«Старий скнара», – подумала Ессі і поправила одяг.

– Покажіть.

Естеса дістала з мішечка золотий браслет з купою дорогоцінного каміння.

– Тут таких багато, і, якщо ви допоможете, то це все стане вашим, пане.

Йому про таке лише мріяти, адже Естеса не поскупилась, коли відсипала купу своїх прикрас у цей мішечок. У чоловіка так засвітились очі, дівчина думала, що в нього і слина зараз потече. Огидно.

– Ваша відповідь? Або ми йдемо до того, хто буде більш налаштований на співпрацю…

– Ні-ні, ви що, міледі, я налаштований! Тим більше ви кращого лікаря тут не знайдете! Хвилиночку! – він побіг і почав сильно щось шуміти, а вже через секунду був повністю одягнений і з сумкою в руках. – Куди накажете йти?

Золото здатне на чудеса, тому через якийсь час вони вже були вдома у Мартіза та Лоя. Там біля ліжечка маленької дівчинки сиділа її мати і намагалась хоч якось полегшити стан її дитини, прикладаючи вологу тканину до гарячого лоба. Жінка встала і шоковано поглянула на Ессі та лікаря.

– Що відбувається?

– Кохана, ми привели лікаря, – чоловік її обійняв, а у жінки виступили сльози. Лікар же прийнявся оглядати дитину, щось начаклував і залишив ліки на кілька днів, а ще сказав, аби вони приходили кожного ранку за іншими зіллями, які треба робити кожного дня і пити свіжими. Ессі віддячила йому тим мішечком, і ще й пригрозила, що буде їх навідувати і запитувати чи допомогло лікування, або ж навідається до нього з вартою.

Він сам сказав, що лікування почалось вчасно, або дівчинка згоріла б. І сказав, що хвороба не страшна. Вона скоро має одужати. Тому тут уже будуть до нього претензії, раптом що.

– Дякую вам, міледі! Ми перед вами в боргу. І вибачте за те, що я тоді з вами так грубо повівся.

– Усе гаразд. Головне, що з дитиною тепер буде все добре. До речі! Це вам, – вона дістала ще один мішечок, повний різних монет. Вирішила віддати свої останні особисті гроші.

– Я не можу це прийняти, міледі…

– Не кажіть дурниць! А ще ось, – вона стягнула з коня мішка з їжею і всучила йому обидва подарунки. Вона усміхнулась: – Нехай ваша доня одужує.

– Дякую, – чоловік прямо таки сяяв і безперервно кланявся, – безмежно вам дякую!

– А тепер йдіть до родини. До зустрічі!

– До зустрічі! – він забіг до будинку, а Естеса ще трішки постояла, підглядаючи за ними у вікно і всміхаючись. Хотіла дістати маску з кишені, як тут її хтось схопив, затуливши рот рукою і заглушивши її крик.