За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська
Через тиждень потрібно було приміряти сукню, тому вони вирушили до Занке, де знаходилась майстерня головної швачки. Після того, як Ессі приміряла сукню та вони внесли кілька правок, усі вийшли на двір, але Ронна трохи затрималась всередині. Леді покірно чекали королеву-вдову, а Ессі почала оглядатись навколо. І побачила маленького обідраного хлопчика, що крутився біля натовпу, який слухав оголошення глашатая. Він протиснувся у натовп всього на кілька секунд, щоб потім винирнути і побігти в сторону безлюдного вузького провулку. Ессі пішла за ним, так, що й ніхто не помітив, як вона зникла. Дівчина завернула за ріг будинку, аби побачити, як там стоїть той малий і рахує щойно вкрадені золоті монетки. Він стояв до неї спиною і був надто захоплений своїм заняттям, що й не помітив, як білявка підкралась до нього.
Віконтеса не хотіла його лякати, але була певна, що якщо він її помітить, то одразу втече, тому їй довелось спритно схопити його за руку. Хлопчик запанікував і почав вириватись, розсипавши всі монетки. Ессі присіла і взяла його за плечі. Він не кричав, знав, що це приверне увагу інших, що йому не було потрібно.
– Не бійся. Усе гаразд. Я тобі нічого не зроблю, заспокойся, – але йому було все одно на те і він продовжив вириватись. Естеса його пригорнула до себе і почала його заспокійливо гладити рукою по розпатланій голівці. – Чшш… Заспокойся…
Малий отетерів, бо він більше очікував того, що його зараз поведуть і покарають, а тут це. Ну і він зупинився.
– Як тебе звати? – Ессі віддалилась від нього. Той мовчав. Дівчина усміхнулась своєю найпривітнішою усмішкою: – Я – Ессі.
– Л-л-лой…
– Приємно познайомитись, Лою. Ти тут сам? – він кивнув. – А батьки в тебе є? – знову кивнув. – Це вони тебе попросили принести монетки? – ще раз кивнув. – Чому вони це зробили?
Хлопчик зам’явся. Його погляд впився в землю і став дуже сумним.
– Ти можеш розповісти мені.
– Моїй сестричці потрібен лікар, – серце шалено закалатало, від його слів та несподіваних сліз.
– Ось, тримай… – вона зняла свій коштовний браслет і подала його хлопчику. Той на неї шоковано подивився своїми маленькими блискучими очима. – Цього має вистачити на лікаря…
– Лікарі не хочуть приходити до нас… – сказав він своїм тоненьким голосочком.
– Де ти живеш? Далеко звідси? – він ствердно захитав головою, а Ессі підтисла вуста. – Якщо я попрошу тебе сказати своїм батькам зустріти мене тут сьогодні опівночі, ти їм скажеш?
Лой кивнув.
– Тоді домовились, – Естеса усміхнулась, взяла його маленьку долоньку і потисла йому руку, як дорослому чоловіку, – а тепер біжи додому.
Хлопчик послухався, швидко зібрав розсипані монетки і побіг далі по провулку. Ессі вийшла звідси і на неї одразу ж накинулись із питаннями де вона пропадала.
– Я там побачила кішечку, – перше, що їй взагалі в голову прийшло. І схоже це була найдурніша відмовка, яку їм доводилось чути.
– Кішечку? – Оліс округлила очі.
– Так, кішечку. Завжди мріяла про кошеня, – Ессі зустрілась очима із Мар’єн, яка своїм виглядом казала «Серйозно?»
Королева-вдова ж усміхалась.
– Ох, доню… Я теж люблю тварин, але ж не можна відходити в такі місця без супроводу. Більше так не роби, – вона була спокійною, хоч і відчувались ледь вловимі сердиті наказні нотки.
– Пробачте мені, міледі, – дівчина вклонилась.
– Ходімо, нам час повертатись.
Вони приїхали до палацу, де в коридорі перестріли Торіана з якимось чоловіком. Вони обмінялись люб’язностями.
– Познайомтесь, це мій помічник – Вінс Гелісе, – цей чоловік поцілував руки кожній з дам. Він був досить схожим на Торіана статурою, а обличчя в нього було якесь добріше. Ще мав довге темно-русяве волосся затягнуте в низький хвостик.
– Приємно познайомитись, міледі, – він звернувся до усіх одразу.
– Навзаєм, пане Гелісе, – відгукнулась Оліс.
– Нам час йти, гарного вам дня, міледі, – відкланявся Торіан.
– Леді, ви йдіть, а я ще маю справу до свого онука, – усміхнулась Ронна і пішла разом з ними.
– Я певно піду відпочину, дівчатка, – Оліс теж їх кинула, тому юні леді вирішили влаштувати чаювання у внутрішньому садку. Там Ессі розповіла, що насправді було в провулку, але утрималась від однієї геть малесенької деталі…
Вона ледь дочекалась ночі. Вдягла той одяг, що їй подарував дядько і почала крастись сонним палацом. Взагалі тут було багато вартових, і навіть не зрозуміло, про що думала віконтеса, коли ховалась в тінях широких коридорів. На те, аби дістатись кухні вона певно витратила годину, бо постійно доводилось ховатись то за важкими шторами, то за поворотами. Добре, що вона мініатюрна, ще й вся в чорному.
На кухні було порожньо. Вона нагребла в торбину трохи їжі і виглянула за двері, а там якраз щойно пройшло двоє вартових. Добре, що вона їх не навстіж відкрила і залишилась непоміченою.
Перечекавши хвильку, дівчина, мов кішка, прошмигнула до стаєнь. На жаль, запрягати коней вона не вміла, тому довелось лише начепити вуздечка і їхати так, відбиваючи собі просто все, що можна і не можна.
