За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

Невідомий її міцно стискав руками, а дівчина безуспішно намагалась вирватись із його сталевої хватки. Стрибала, крутилась – усе не мало сенсу. А він вже почав її тягти в темряву нічних вулиць. Їй прийшла просто чудова ідея – укусити його за руку. Він відсахнувся і схопився за долоню, застогнавши. Мабуть, там би і кров виступила, якби він не був у шкіряній рукавиці. Вона так у нього вгризлась, що синець точно залишиться.

Тільки-но вона захотіла закричати, як він накинувся на неї знову, прибив до стіни і затулив їй рота за секунду до вереску, що вже почав вириватись з її горла. Вона смикалась, а потім глянула на нападника і шоковано вирячила очі.

Вінс йшов тихим безлюдним коридором, ледь освітленим свічками. Привітався з вартою кивком. Вийшов за поворот і помітив якийсь рух. Із тіні виринула чорна постать і почала швидко прокрадатись далі попід стіною.

Чоловік причаївся і почав слідкувати. Крадія варто було б впіймати одразу, але Вінс вирішив прослідкувати за ним. Треба дізнатись чи він один працює, чи в команді. А потім можна буде влаштувати їм допит: хто вони такі і як змогли сюди проникнути.

«Певно шпигун», – промайнула в нього думка, коли невідомий вкотре зміг легко обійти варту.

Він зловив тих двох охоронців і наказав передати іншим, аби вони не оголошували тривогу, якщо помітять когось, хто буде покидати територію. Ті нахмурились, але пішли виконувати наказ.

Вінс же прослідкував за ним аж до кухні. Обережно заглянув усередину і побачив, як він метався між стільницями і каструлями, згрібаючи продукти. Далі зловмисник виглянув назовні і ледь на варту не натрапив. Пощастило негіднику. Але от чи справді пощастило, коли за ним пильнує Вінс?

Невдаха навіть коня запрягти не зміг, так і поїхав. Але це не найгірше, що йому сьогодні доведеться пережити. Вінс уже обрав тортури для того, аби змусити крадія-шпигуна говорити.

Чоловік слідував за тим ходячим трупом аж до міста. Там вони поблукали майже пустими вулицями.

«Плутаєш слід, але від мене не втечеш», – у темряві засяяла його хижа посмішка.

Нарешті він зупинився біля якогось провулку, ледь з того коня зіскочив і почав вглядатись у темряву. А з неї вийшло двоє: чоловік і хлопчик.

«А от і спільники», – чоловік причаївся і чекав слушної миті, аби їх піймати. Так, двоє на одного (дитина не рахується) це не чесно, але Вінс був певний у своїх силах. Це не вперше. Тим більше, коли один з них такий хирлявий, що його певно і слабкий вітер хитає.

– Вітаю, – сказав спільник, а той шпигун нарешті зняв маску. У Вінса ще певно ніколи так щелепа не відвисала. От тобі й одружуйся. Шпигунка в домі. Ох, який же сердитий зараз був чоловік.

Але він продовжив слідкувати. Ходив за ними, наче тінь.

І все зрозумів.

Він дочекався, поки вона залишиться сама. Підійшов ближче, якраз тоді, коли вона хотіла взяти маску і мала б його випадково помітити. Його реакція була блискавичною. Затулив Ессі рота, поки вона не встигла закричати і потягнув подалі, аби там вже відпустити і допитати. Але дівчина не проста, ледь йому рукавицю не прогризла, ще й як та тріска, насилу втримаєш. Він її знову схопив, а та розгледіла його і нарешті…

– Заспокоїлась? – запитав він, а дівчина кивнула і чоловік врешті-решт прибрав руку з обличчя.

– Якого біса?! – Ессі сердито глянула на помічника ерцгерцога.

– Це я хочу запитати! Що ти тут робиш о такій порі?! Ще й сама! – він ніби й був спокійний, але голос був ну дуже злий. – Ти хоч головою думала?!

Дівчина аж закипіла.

– А що мені було робити?! Дитина помирала! Хіба я могла це дозволити?! – гнівно вказала вона рукою в сторону будинку, з якого нещодавно вийшла.

– Про це можна було сказати Торіану, а ти вирішила діяти в нього за спиною!

– Як я можу вірити тому, хто забрав мою свободу?! – гаряче викрикнула Ессі. Їй досі важко було із цим змиритись. Вона навіть подумала, що дарма це бовкнула, але яка вже різниця. Усе одно Вінс доповість про все своєму хазяїну.

– Ви навіть не уявляєте, як помиляєтесь, міледі, – чоловік сказав це таким розчарованим тоном і нарешті згадав про манери. Він випустив дівчину зі своїх рук, але миттю схопив її за передпліччя і потягнув у сторону свого коня. Допоміг залізти в сідло і застрибнув позаду. Під’їхав до її скакуна, взяв його за вуздечка та повільно рушив до виїзду з міста.

Якийсь час вони їхали мовчки. Естеса весь час хмурилась, а от пан Гелісе не проявляв жодних емоцій.

– Як ви мене знайшли?

– Я вас помітив ще в палаці і прослідкував за вами. До речі, не раджу більше так робити, адже наступного разу так легко варту пройти вам не вдасться без моєї допомоги, міледі. А тоді на вас чекатимуть проблеми.

– Вашої допомоги? – її брови злетіли догори.

– Саме так. Це я наказав не звертати на вас увагу, щоб я мав можливість прослідкувати за вами. Думав ви шпигун, – дівчина стисла губи. Вона ж бо трохи пишалась тим, що змогла так легко звідти втекти. – Звідки цей одяг?

– Вас це не стосується. А яке покарання на мене чекає? – усе ж не втрималась від запитання віконтеса. Заодно перевела тему.