За вуаллю брехні - Юлія Ковалевська

Через кілька днів Ессі наштовхнулась в коридорі на Вінса. Помічник ерцгерцога вклонився їй і вже хотів пробігти повз, але вона його затримала.

– Пане Гелісе, чи можу я вас попросити про одну послугу, – тихо мовила вона.

– Звісно, міледі, – кивнув чоловік.

– Чи могли б ви перевірити чи все гаразд із тою хворою дівчинкою. Запитати в її родини може їм щось потрібно, якась допомога і надати її. Я буду дуже вам вдячна.

– Буде зроблено, міледі, – чоловік усміхнувся, ввічливо поцілував її руку і побіг далі.

А час летів невблаганно швидко. У цій метушні можна було загубити себе. Через кілька днів весілля і в палац почали з’їжджатись перші гості.

Ессі бігла коридором до покоїв Ронни. У її руках кошеня, якому вона дала ім’я Соня, бо вона ж постійно спала. І за поворотом ледь не наштовхнулась на Ості. А потім налетіла на нього з шаленими обіймами. Прийшла її черга душити його, як він це зазвичай любить робити сам.

– Привіт, сестричко, – усміхнувся хлопець, а Ессі відійшла на крок, аби мати змогу зручно розмовляти.

– Привіт, – дівчина прямо сяяла від зустрічі із родичем. – Ти сам приїхав?

– Ні, батьки обмінюються люб’язностями із якимось надокучливим бароном, а я вирішив до тебе зайти.

– Я рада, що ви тут!

– І я радий! А це що за створіння? – вказав він на кицю.

– Це Соня. Його Високість подарував, – дівчина почухала кошеня, яке вже вмощувалось у неї на руці після міцних обіймів.

– І-і-і… як у вас справи? Усе гаразд? – обережно запитав Остіс та поглянув у очі білявки.

– Напевно так. Якщо чесно в нас не було нагоди краще познайомитись, бо мене за собою всюди тягала Її Величність Ронна і змушувала брати участь у приготуваннях, а ерцгерцог постійно мав свої справи.

Юнак кивнув, а потім ніби зам’явся.

– А як справи в Мар’єн? – він певно найбільше саме це хотів знати. І Ессі не ображалась. Вона була рада тому, що вони разом і він постійно думає про чорнявку.

– Сам у неї й запитаєш, – хитро усміхнулась дівчина, – але потім. Бо зараз у нас остання примірка сукні, а тобі її бачити не можна, – звичай. Нікому чоловічої статі не можна бачити наречену у тому вбранні до самої церемонії. Лише нареченому та жрецю, що буде її проводити.

– Тоді дозволиш тебе хоча б провести? – усміхнувся юнак та подав їй лікоть.

– Звичайно, – вона поклала свою руку на згин його ліктя і вони швиденько перебирали ногами в сторону покоїв Її Величності. Дівчина вже ледь не запізнювалась, а цього жіночка дуже не любила і завжди довго і сердито свердлила тих, хто запізнився очима. Від того було аж не по собі. Її погляд був просто вбивчий, мурашки йшли по шкірі. А його Ессі вже гарно вивчила, бо часто саме вона й запізнювалась.

– Ості, у мене до тебе буде важлива розмова, зустрінемось у саду після примірки? Я думаю це буде тривати не більше, ніж годину.

– Звісно, Ессі.

– Чудово, – усміхнулась дівчина і стала навпроти дверей, – ну, далі я сама. Побачимось через годину. І, якщо зустрінешся із Хельмою, то скажи, що я чекаю на неї тут. Нехай вона теж візьме в цьому участь.

– Гаразд. До зустрічі!

Естеса кивнула і зникла за дверима, де на неї чекала ціла година знуща- точніше вже певно сота примірка сукні. На думку королеви-вдови все мало бути ідеально.