Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

— Чого мовчиш, поце?

— Важлива справа, — кажу. — Така важлива, що кожному дурню знати того не треба. Тільки самому Бенціону і скажу.

— Пан Бенціон до твоїх справ інтересу не має. Рибам будеш розповідати на дні морському, — каже той, який револьвера мені до спини приставляв, і регоче. Друзяка його Фіма теж регоче.

Розслабилися ті веселуни, пильність втратили. А це дарма, бо ж не те, що у полі, а те, що у коморі. Як крутнуся я, руку заломив, револьвер вихопив, по голові руків’ям приложив і на другого вже дивлюся цівкою просто в чоло.

— Тільки поворушися — пристрелю, як зайця!

Він уже не сміється, лупає очима на непритомного товариша, руки слухняно підняв. Зрозумів, що я не жартую і рипатися не варто, бо одразу кулю пущу.

— На коліна ставай.

Цей парубійко став. Забрав я у нього з-за пояса свій браунінг.

— Тепер веди мене до пана Бенціона.

— Та він не буде з тобою розмовляти, село! — каже Фіма. Я йому чоботом у живіт, щоб до тями привести.

— Не твоя собача справа, чи буде він зі мною розмовляти, чи не буде. Твоя справа — відвести.

— Ні, не поведу! Я своїх не здаю, — кахкає він із землі.

— Це ти молодець, Фімо, — посміхаюся. — Але тут ось яка справа. Скажи мені, вухо тобі потрібне? — питаю, а сам йому револьвер до вуха приставив. — Потрібне? Як потрібне, то веди. А як ні — то відстрелю його прямо зараз. Будеш потім всім показувати, який ти сміливий і своїх не здаєш.

Мовчить він, зблід. Мабуть, не мав ще справ із серйозними людьми, серед курей царював, півник.

— Я до трьох рахую. А ти про вухо подумай. Раз.

На «три» він погодився. Красень же, мабуть, дівчата за ним так і впадають, як же йому без вуха? Я його напарника зв’язав, щоб як до тями прийде, не втік одразу, і пішли ми.

— Тільки ти тойво, дурниць не роби. А то не без вуха залишишся, а без голови — я добре стріляю.

Він і не рипався, привів у якийсь генделик, зайшли у задню кімнату. Там дивляться на мене двоє. На мене, потім на провідника мого. Той блідий весь, аж труситься.

— До пана Бенціона йому потрібно, — киває у мій бік.

— Хто такий? — питають вже у мене.

— Іван Підіпригора. У важливій справі, багато часу не заберу, — кажу, а сам тримаю на мушці провідника. Один із чоловіків зайшов за невеличкі, оббиті залізом двері. За хвилину вийшов.

— Приймуть тебе пан Бенціон. Тільки зброю залиш.

Віддав я і свій браунінг, і чужий револьвер, зайшов до кімнати. Сидить там за різьбленою конторкою жид, здоровий такий, із поглядом нахабним, і дивиться невдоволено.

— І що тобі треба? — питає.

— Теку з документами, що у саквояжі була і яку ваші башибузуки в офіцера на Французькому бульварі відібрали. Краще повернути, щоб не було вам неприємностей. Бо з охранки він, самі розумієте.

Тут як зарегоче Бенціон, аж зайшовся, вже батистовою хусточкою сльози витирає. Люблять же пореготати тут в Одесі, веселі тут люди, дивлюся.

— І які нам охранка може неприємності зробити? — питає нахабно.

— Доки не повернете цю теку, ми вам світ як рукавичку зробимо. Бо багато чого можемо, у тому числі й на закон іноді начхати. Та й у поліції до вас, пане Бенціоне, запитання можуть виникнути, — лякаю його трохи. Але я лякаю, а йому, чортяці такому, не страшно, знову регоче.

— Поліція нас осторонь тримається. Після того, як на Молдаванці відділок згорів, не лізуть до нас фараони. А полізуть, знов отримають. І охранка отримає, коли пхатиметься у мої справи.

— Навіщо вам війна, пане Бенціоне? Займайтеся своїми гешефтами, допоки вони нас не цікавлять, та не пхайтеся в політику, бо карка зламаєте.

— Той офіцерик образив мене. Я до Люби прийшов, а він кричати почав, лаятися, жидом пархатим обізвав. Я б його вбив, тільки це б йому дуже легко було. А я хотів, щоб він помучився. То нехай мучиться. Не бачити йому тієї теки. Таке моє останнє слово, поце.

Сказав і нахилився до бюро, якісь папери вивчати.

— Як забажаєте, пане Бенціоне, — вклонився я йому і вийшов. Охоронці мені зброю повернули і вивели на вулицю.

— Щоб більше ми тебе тут не бачили.

Та і я не те щоб мріяв ще їхні мармизи споглядати. Відійшов я на кілька кварталів і присів на лавці. Ох і калатає серце та піджилки трусяться. Все ж таки не до кума на чарку ходив, а у саме лігво бандитське. І скажу вам, що це ще страшніше від шабельної атаки, коли кулі біля вуха свистять… Почекав, поки заспокоюся, і посміхнувся.

— Не хочете по-людськи, будемо по-поганому. І ніхто не має права Івана Підіпригору поцом обзивати, — кажу сам собі. Я достеменно і не знаю, що це таке, але розумію, що погане щось.

Дістану вас, навіть як їх благородіє застрелиться, все одно дістану…

Перепочив трохи, та й у ноги. Оббігав Привоз, найбільший базар одеський. Тинявся, прислухався до розмов, пив пиво у припортових кабаках. Ген-ген, нелегко ж буде. Цей Бенціон — некоронований король одеської босоти, на нього мало не молиться місцева жидівська голота, бо щедрий він, схильний до такого собі форсу бандитського. Ще й немало городових і урядників