Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

— Телеграма вам, Іване Карповичу, від їх благородія, — каже. Не втримався я, в серцях обложив того кур’єра і так і перетак, розтак, хоч, звісно, він Богу душу винен. Узяв телеграму, читаю: «Партія тютюну підмочена тчк прикажчику Підіпригорі прибути до Одеси негайно знокл». Що це за лайно? Чому Мельников службовим кодом телеграфує, він же не на завданні? Але якщо підмочений тютюн — значить справи погані, як москаль каже — дєло-табак. Їхати треба. А як їхати, коли он стіл накритий, всі хлопці зібралися, тепленькі, аж гарячі, молодята на чолі столу квітнуть, і таке душеспасіння, наче в раю?

Та кому рай, а кому служба. Розкланявся я чесній компанії і візником додому. Взяв зброю та тривожну валізку, яка в мене завжди зібрана стояла під ліжком, і на вокзал. Якраз встиг на одеський і оце торохчу третім класом. Наче і перекусив, і випив чарочку, бо дали зі святкового столу сидора в дорогу, але якось невесело. І ще той полковник чортів, що мене лаяв… Ні, я чини почитаю і старших по званню слухаюся, але он так вже мені той полковник дошкулив. Щур тиловий. Поки я тут на передовій боротьби з бунтівниками ноги збиваю, буває, що і життям ризикую, воно живе собі, й вусом не веде, а потім ще і норовить за вухо схопити і провчити. Ну, звісно, бо вони ж — пан, а я — холоп. Споконвіку так ведеться, але от зараз стало мені так прикро, аж загірчило у роті.

Перевернувся на інший бік, щоб заснути, та не йде сон. Щоб у бунтівні думки не поринути, почав думати про телеграму. Що за чортівня, навіщо це знадобився я їх благороді в Одесі? Там же своя охранка є, свої філери, навіщо мене туди тягти? Може, свіжа людина потрібна, якої там ніхто не знає? Чи когось упізнати із наших старих знайомців? Але звідки така квапливість? Що за справа невідкладна? І якого дідька Мельников телеграфував шифром? У них в Одесі революціонери телефонну станцію захопили чи що?

До ранку так і не спав до ладу, крутився з боку на бік, ледь дочекався, поки приїхали. Вокзал в Одесі дивний, не так, як у людей, що прийшов потяг і пішов далі. Тут же впирається паровоз ледь не у стіну. А ось будівля вокзалу красива, розкішна, недарма ж кажуть, що місто багате і торгове. Людно на пероні, пасажири, зустрічаючі, носильники, хлопчиська з газетами штовхаються. Галасливий і суєтний південь, але мені після Туркестану не звикати. Іду пероном, коли чую, що наче хтось сіпає мене за полу. Одеса — місто велике, грошовите, тут кишенькових злодіїв повно, за гаманцем та валізою тільки дивися, а то пошиють у дурні й скажуть, що так і було. То я розвернувся зненацька і схопив за руку якогось підозрілого суб’єкта. Вже замахнувся, щоб йому в морду дати для виховання, коли той як заволає:

— Ванька, мерзавець, ти що надумав!

Я аж підстрибнув від подиву, бо ж крадій той виявився ні ким іншим, як самим штабс-капітаном Мельниковим. Тільки яким! Я його тільки по голосу і впізнав. Вбраний він був у піджачок, та такий, що руїна суцільна, а не піджачок! Витертий, у плямах та латках, я б такий ні за що не одягнув, бо ж ганчірка якась, а не піджак! Та і без піджака є на що подивитися. На носі дивакуваті темні окуляри, запилюжений і м’ятий капелюх, насунутий на самі очі, та ще й бороду лопатою, як у великоруських купців-старовірів, собі його благородь приладнав. Кумедія та й годі, я ледве стримався, щоб не зареготати. І як же його у такому вигляді не затримав перший-ліпший городовий? Бо ж видко, що злодюжка.

— Ваше благородіє, що це з вами? — питаю, а сам думаю, чи не занадто перехиляв чарки весільні у дорозі, чи голову напекло, може, оце ввижається мені?

— Тихо! Йдемо звідси, тут небезпечно, — шепоче Мельников.

Ще коли роздивлявся я штабс-капітана, то помітив, що у нього все обличчя в синцях, прихованих дешевою дамською пудрою, і накульгує Мельников на обидві ноги. А який же був орел, який танцюрист! Ох і побували ж у бувальцях їх благородь! Оце так побували!

Вийшли ми з вокзалу, звернули у сусідній сквер, сіли на лавці під крислатою білою акацією. Я згадав, як на весіллі молодий під гітару співав якраз про акацію, коли я вже йшов:

Белой акации гроздья душистые Вновь аромата полны, Вновь разливается песнь соловьиная В тихом сиянии чудной луны!

Так же добре співав, що я аж сльозу пустив, хоч і не схильний до такого. Оце зараз подивився на акацію і знову сльози на кілочку. Але я ж на службі, мені плакати не можна, то з акації перевів погляд на їх благородь. Вони дістали з кишені коробку копійчаних папірос і закурили, нервово затягуючись деручким димом. Сам блідий, пальці у нього помітно тремтять, очі горять якимось недобрим блиском.

— Значить так, Ваню. Потрапив я у халепу. Таку халепу, що як не допоможеш ти мені, то, як офіцер і людина честі, мушу я кулю у скроню пустити. Бо ж мертві сраму не імуть.

— Ну, стрілятися — то діло дурне і гріх великий, — відповідаю. Щось здалеку заходить його благородіє, не інакше начудив щось мій начальник.

— Пограбували мене, — зітхає Мельников, — і побили жорстоко.

Оце так-так, думаю. Мабуть, п’яні дуже були їх благородіє, бо інакше ж не уявляю, як їх можна пограбувати. Вони ж не боягуз, при зброї завжди, самі сильні та вправні, не штафірка цивільна, що кулак покажи і знепритомніє.

— Спиртоузу перебрали? — питаю делікатно.

— Та яке там! Я ж казав, що не питиму, чесне і благородне слово дав моїй любій дружині Дашеньці. І не п’ю, хоч так зараз хочеться в дим напитися, щоб про все забути! — їх благородіє аж кулаком по лавці вдарив, —