Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

— Тоді ж як? — дивуюся.

— А так. Йшов я пізненько, повертався з колегії. Інші в кабак посунули, а я до готелю, бо ж не п’ю. А тут перестріли мене трійко. Я на них пістолет, а вони на мене три! Пограбували і потім ще й побили, мерзавці!

Ось тобі й тютюн підмочений. І заради цього мене із-за весільного столу забрали? Чи то Мельникову по голові сильно вдарили ті башибузуки, що він дурня клеїть?

— Ваше благородь, я ось що думаю. Вам би до поліції звернутися.

— Ех, Ванька, — зітхнув Мельников, — думаєш, я дурніший від тебе? Яка поліція, Ваню? Ніяк не можна мені до поліції!

Бачу, голос у Мельникова починає тремтіти.

— Чому ж не можна? — питаю здивовано.

— А тому! Тому, Ваню! — аж кричить штабс-капітан і замовкає, бо поруч проходять якась дама з дитиною і здивовано дивиться на нас.

— Вкрали в мене саквояж, — додає штабс-капітан тихо, майже пошепки, — а в тому саквояжі, Ваню, секретні документи. От потраплять вони до ворогів нашого любого отєчєства — знімуть мені голову за державну зраду! Розумієш, Ваню! На ешафот піду, в Нерчинськ пішки загримлю кайданами! Я ж офіцер, скільки бунтівників арештував, а тут якісь босяки пархаті у мене секретні документи відібрали. Яка ганьба…

— Та то звичайні кримінальники. Ну вкрали саквояж, випатрали його, все цінне забрали, а папери викинули. Ось і все, знайдуться за день-другий, — намагаюся заспокоїти його благородіє, бо бачу, що з ним істерика може статися, як із нервовою дамочкою.

— Ваню, це ж Одеса! Тут іноземних консульств купа та резидентур шпигунських і кожна собака знає, що секретні документи продати добре можна. А в Одесі ґешефт вміють робити, — голос Мельникова тремтить і зривається на високі ноти, як у п’яного дячка на похоронах. — Знайди саквояж, Ваню. Як знайдеш, то що хочеш проси — все зроблю. Рятуй, Ваню! Рятуй мене! — трусить мене за лацкани піджака штабс-капітан. А потім якось згасли їх благородь, обм’якли і заплакали гірко-гірко. Та й мені несолодко. Оце так завдання. Знайди щось у цій Одесі. Ще б у Києві, де я кожну собаку знаю, і то було б непросто, а тут місто чуже. Але не відмовиш їх благородію, коли їм так погано і отєчєство наше любе у небезпеці через цю прикрість.

— На коли вам саквояж той потрібен?

— Не саквояж, Ваню, Бог із тим саквояжем. Мені тека шкіряна з документами потрібна, яка у саквояжі була. Дали нам для ознайомлення під розписку, усе під грифом цілком таємно. Про те, як німці наших бунтівників фінансують, доповіді нашої агентури та військової розвідки із закордону. Післязавтра треба ці папери здати. Як не здам — то застрелюся. Не хочу ганьби та суду, краще вмерти! — сказали це їх благородіє і дивляться на мене з надією. Видно, що не хочуть вони стріляться, на мене сподіваються.

— Пошукаю я, ваша благородь. Однак нічого не обіцяю, бо ж місто велике, незнайоме.

— Ваню, якщо знайдеш, то буду я твоїм боржником на все життя! Точно кажу! — і тут їх благородіє узяли та й стали на коліна. Переді мною. Оце так! Інший би розплився від радості, коли начальник, дворянин, офіцер, перед тобою на коліна стає. Але я ж не дурень. Я знаю, що от зараз він на коліна стає, а потім буде це приниження до кінця життя пам’ятати і мститися. Борони Боже, бути свідком чужого приниження! То їх благородіє на коліна — і я на коліна. Він плаче — і я сльозу пустив, під акацією білою. Отак і стоїмо, як дурні.

— Розкажіть мені, як це все сталося, — кажу. — Тільки давайте сядемо, а то увагу занадто привертаємо.

Ми сіли, і їх благородіє розповіли, що поверталися вони із засідання колегії увечері, вже затемна, йшли Французьким бульваром, коли вискочили з провулку невідомі й трапилося, що трапилося.

— Я ж тепер і в готель не можу показатися, з такою-то пикою! Набрехав, що занедужав шлунком і лежу в лікарні, а провідувати мене не можна, бо є підозра на холеру. У цій Одесі завжди якась холера трапляється. Але як сам не здам, то післязавтра кур’єр за текою з документами прибуде і тоді все викриється!

Ще порозпитував я їх благородіє, відвів у мебльовані кімнати, де вони тепер жили, точніше ховалися, і пішов ту теку з документами шукати. Потинявся Французьким бульваром, погомонів із двірниками та швейцарами, однак до пуття нічого не дізнався. Так, пограбували босяки якогось офіцерика, але більше нічого нового для себе я не взнав. Зупинився я біля закладу Елеонори Рейсмус. Дорогий бордель, дівулі з усього світу там працювали на будь-який смак. Коштували їх послуги немало, а ще ж шампанським напоїти та минтусами усякими нагодувати, музикам заплати і таке інше. Як комарі кров, так гроші тут хоч які висмокчуть. Любили їх благородь такі місця, дуже навіть любили. Тим більше тепер, коли пити покинули. Нізащо не повірю, щоб оце пішли вони з засідання до готелю і нікуди не повернули. А раз не до ресторану, то сюди вже точно. Або в інший заклад. То треба розвідати.

Швейцар ліврейний, набундючений і неговіркий, навіть цілим рублем не спокусився — мовляв, наш клієнт конфіденційності хоче, тож іди, чоловіче, зі своїми питаннями, куди йшов. Аж тут дивлюся, прибиральниця з чорного ходу вийшла брудну воду вилити. Я одразу до неї, хляпнув по сідниці, мадам, кажу, ви своєю красою полонили мою делікатну і тонку душу, запалили вогонь кохання у моєму серці, схильному до прекрасного. Вона сама товста, вусата, як лейб-гусар, та жінка є жінка — компліменти вони люблять. Посміхатися почала, волосся поправляти. Погомоніли ми про те, про се. Цигаркою її пригостив. Сам я не палю, але завжди з собою цигарки ношу про всяк випадок. Питаю між іншим, чи багато клієнтів сюди ходить.

— Та багато. Воно, як гроші до тебе легко приходять, ти