Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

— Ні.

— Зараз у Шпіла вдома купа грошви! І есдеми пограбувати його вирішили! Барон сам живе, у лісі, приходь і бери! — кричить мені Мельников. — Чого ти головою крутиш, наче дурень?

— Тому що не візьмеш нічого у фон Шпіла.

— Чому це?

— Ну… — і сам не знаю, як те воно сказати. — Озброєний він.

— Тю! Так туди ж сам Семен Штойбруд їде! А ти знаєш, що це за жидок? З двох рук стріляє, бомбами кидається. Якось у Самарі оточили його солдати, так дванадцятьох положив, а втік! Та проти такого, хоч кулемет удома постав, а все одно може не вистачити! — вміють їх благородь захоплюватися. Он аж кулаками трясуть, наче не про ворога государя та вітчизни розповідають, а про героя якогось.

— Там не кулемет, там гірше, — кажу.

— Що, гармата? — регоче штабс-капітан. А я не знаю, як і сказати. — Не дури, Ваню. Зараз їдемо до Охтирки. Там візьмемо поліцію і будемо жевжиків на гарячому брати. Вони, думаю, як сутеніти почне, полізуть. А тут ми! За Штойбруда ж орден дадуть!

— Ваша благородь, а Каспер же як?

— Та забудь ти того шахрая! Магнетизм, чорт його забирай! Аж волосся повипадало і голова палає! Та таких за грати треба! Злодії! — дратується їх благородь. — Жінку он як розбурхав. Підозрювати мене почала, каже, що наче снилося їй, що я сам у всьому зізнався.

— Тю, дурниці які.

— Та і я про що! Ось тобі й магнетизм! Нічого, Штойбруда спіймаю, а потім і цьому Касперу непереливки буде!

Ото приїхали ми на вокзал, ледь встигли до потяга. А він, зараза така, по дорозі на чотири години затримався, бо на потрібній станції водонапірна башта зламалася. Паровозу води б долити, а ні з чого. Довелося вручну по цеберку з колодязя носити. Поки приїхали, вже сутеніти почало. А до Шпилівки ще ж їхати і їхати. Їх благородь нервував, кричав, погрожував, але місцевий поліцейський пристав, як почув про Шпилівку, так навідріз їхати в ніч відмовився і людей не дав. І зранку теж не поїхали, мовляв, справи у них важливі. Дали у допомогу тільки провідника та два десятка козаків.

— Ну і добре! Не розуміють, дурні, що втрачають! Сам Штойбруда візьму! — зраділи їх благородь. Посміхаються, руки потирають, збуджені. За кілька годин доїхали ми до Шпилівки.

— Ото он будинок барона, — показав провідник на високі пагорби, порослі лісом. Серед високих сосен інколи видно було дах якогось будинку. — Далі дорога прямо, піднімайтеся на пагорб і все, — каже провідник і коня повертає.

— Ти куди? — хвилююся я і за повідець хапаю.

— А мені наказано було тільки до пагорбів довести, а потім негайно повертатися, — каже провідник, а сам очі ховає.

— А ще дорога є з пагорбів? — питає їх благородь.

— Ні, немає. Там ліси навколо такі, що не продерешся. Тільки цей шлях до будинку веде, — смикає провідник за повідець, їхати хоче, але тримаю я його.

— Та пусти ти його, нехай їде до дідька, самі справимось! — наказує їх благородь. Он як очі в них палають. Відпустив я провідника, а штабс-капітан наказав зброю приготувати. — І стріляти лише за наказом. Цілитися точно! Бо як не ви їх, то вони вас. Зарізяки там досвідчені, не схибте. А коней залишимо, пішки підемо.

— Ваша благородь, може, не треба… — кажу. Бо чув погане я про цей будинок фон Шпіла. А їх благородь мене і не помітили. Дуже вже кортіло їм того Штойбруда схопити. Поперлися на пагорби. Козаки гвинтівки наставили, їх благородь одразу з двома револьверами, ліземо.

Дивлюся я на сліди. Учора увечері їхала на пагорб бричка. На два коні. Точно увечері, бо вночі дощ накрапував, сліди трохи змив.

— Тихо! — шепоче їх благородь і все застигають зі зброєю. Прислухаються. Наче суцільна тиша, але потім чутно, що наче плаче хтось. Що за дива? Один із козаків на кущі показує. Наче звідти плач. Їх благородь наказує подивитися. Але сам туди не поспішає. Молодець, а що як пастка це? Три козаки побігли до кущів, пірнули у них, кілька секунд тривожної тиші, коли тягнуть когось. Людину, чоловіка, що голову руками обхопив, і плаче, та так гірко, що аж самому плакати хочеться.

— Ось, він плакав, — кладуть чоловіка перед штабс-капітаном.

— Чорт забирай! Та це ж той професоришка! — дивується Мельников. — Він то що тут робить?

І точно, професор Каспер це. Він, тільки дивний якийсь. Посивілий і тремтить весь, наче цуценя змерзле, і квилить, як дитина.

— А ну припини плакати! — наказує Мельников і ляпасу дав, щоб заспокоїти. — Розповідай, що тут робиш!

Та ну, яке там розповідай, коли Каспер тільки труситься і зубами цокотить, перелякався він неабияк. Я переляк бачив. Якось у Туркестані, в горах, на двох хлопців із нашого ескадрону чудовисько напало. Наче людина, тільки волохате, що бібізьян, яких ото по цирках показують, кричало нелюдським голосом і кусало. Так один із хлопців від розриву серця помер, а іншого схожим на Каспера знайшли. Сивим та у сльозах, два тижні тремтів та мугикав, аж поки до тями прийшов і зміг щось до ладу розказати.

— Та що це з тобою! Ану кажи, що тут робиш! Чи кулі захотів? — тицяють їх благородь у обличчя Касперу, а тому хоч чортовими рогами тицяй, не злякається. Не в собі людина.

— Ваша благородь, та не чіпайте ви його, все одно нічого не скаже, — кажу я. Мельников і сам бачить.

— Так, зв’язати його, потім допитаємо. І вперед! — штабс-капітан побіг,