Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

професор. В останній раз, коли мене заговорював, то майже ж заговорив, відчув я, що зараз закрию очі й попливу кудись за течією. Аби ті кавуни не наверзлися і до вітру не приперло, то і поплив би за течією, наче лайно річкою. Ледь врятувався від того магнетизму. А ось Мельникова професор легко на чисту воду вивів. І Дашеньку підкорив. Оце б навчитися, як професор! Це ж у моїй справі велика річ була б! Загіпнотизував бунтівника, він тобі все розповів, і вже знаєш, що робити. Або ось побачив він тебе, викрив, а ти підбіг, сказав «Забудь!» — і він забув. Наче нічого і не було! Ну хіба не чудово? Та ще й як! Ой, треба цього професора нам би у відомство. Та ми б тоді всіх бунтівників би швиденько до нігтя притиснули б!

Оті думки мені спокою не давали, та так не давали, що наступного дня вирішив я піти до професора Каспера, хотів попросити, щоб він мене навчив гіпнозу. Виключно для службових потреб, а не те, щоб у трактирі горілки брати задарма, чи дівчат із закладу Розочки Шпільман дурити. Хотів пояснити професору, що для любого отєчєства стараюся. Виступати з цирковими номерами не збираюся і гроші в нього не відбиратиму. Прийшов я до «Ельсінору» і на сходах зустрів вантажників, які тягнули вниз сходами великий килим. Один із них наче мені видався знайомим, але я про професора думав, то й не звернув уваги. Зупинився перед дверима номера, стою, збираюся з духом, коли чую, що наче стогне хтось усередині. Я двері відчинив і бачу на підлозі секретаря професорового, того здорованя з білим обличчям. Борсається він у калюжі крові, а у боці ніж стирчить. Я до велетня, ножа не виймаю, бо такі поранення є, коли краще не виймати. Шепоче щось бідолашний, але не по-нашому. Коли рукою показує на кімнату, де нас Каспер приймав.

— Пане професоре! Пане професоре! — забіг я у кабінет і дивлюся, а там перевернуто все догори дригом, а Каспера немає. Потім чую постріли внизу, при вході до готелю. Я туди. Вибігаю, а там поранений швейцар. Каже, що крадії якісь килим виносили, він зупинити хотів, а ті стріляти почали. Вибігли на вулицю, а там їх бричка вже чекала. Сіли і немає їх.

Коли я вибіг, на вулиці тільки кізяки кінські купкою лежали. Ото, кажуть, у Англії є знаменитий сищик Гольмц, так він би ото присів біля тих котяхів, подивився б у збільшувальне скло і зміг би з’ясувати, де того коня, що купу наробив, шукати. Як? — спитаєте. А бозна-як, але міг. Про Гольмца їх благородь розповідали, вони у Петербурзі були, ходили до Суворинського театру на виставу. Штабс-капітан казали, що аби того Гольмца та нам у контору, так ми б за місяць усіх бунтівників би переловили. Їх благородь навіть у міністерство писали, щоб запросити Гольмца, але у міністерстві відмовили, бо не можна іноземцю справи державної безпеки довіряти. Та коли він дійсно такий вправний, як пишуть, то за місяць все зробить, а що потім поліції з охранкою робити? Ні, ми вже краще самі.

Та позаяк я на котяхах не знаюся, то побіг до Мельникова.

— Професора Каспера викрали! — доповідаю, коли до кабінету залетів.

— Та навіщо він кому здався? — питає невдоволено Мельников.

— Та ви що! Та як же! Та його ж ого-го як використати можна! — кричу. — Магнетизм! Живий магнетизм!

— Не твоя справа! Закрив писок і пішов звідси! — кричить на мене штабс-капітан. — Розумник знайшовся!

Дивлюся, а у їх благородія обличчя подряпане. Мабуть, не все забула Дашенька, або потім щось пригадувати почала. Ось чому штабс-капітан злий і на професора зуб має.

Ну, як керівництво каже вийти, то я вийду. Пішов по своїх справах, коли по обіді повернувся, бо викликав мене Мельников.

— Ваню, вберися візником, бери дрожки, повезеш мене, — наказує.

— Куди? — дивуюся. Невже знову на блядки? От же Казанова (це такий відомий блудник італійський, про пригоди якого люблять їх благородь розповідати, коли вип’ють добре), морда вся роздряпана, наче на ній коти рилися, а він не нагуляється.

— Агент мій у есдемів термінової зустрічі вимагає.

— Есдемів? — дивуюся я. Бо їх благородь агентів своїх береже, ніхто окрім нього про них не знає. А тут ото покаже мені одного. — А що ж трапилося?

— Та бозна. Знак подав, що терміново зустрітися треба.

— Хоч не пастка? — хвилююся, бо від цих есдемів усього чекати можна. Он у Одесі був один, писав доповіді тамтешній охранці. Навіть грошей не брав, що дивно, бо всі ж агенти заради грошей зраджують. А той — ідейний. Та викрили його свої ж. Убити хотіли, а він попросив дати хоч загинути з честю, коли вже жив без оної. Пішов до куратора свого, якому доповіді писав, і там, прямо у кабінеті, висадив себе бомбою. Куратор на смерть, ще двоє офіцерів поранені. Отаке от буває з цими бунтівниками.

— Та бозна. Зброю не забудь про всяк випадок, — каже їх благородь. Та я вже з браунінгом котрий рік і днюю, і ночую. Підігнав екіпаж, їх благородь всілися і поїхали ми. На Дорогожичі. Там повернули на якусь вуличку вузьку, потім гайок невеличкий, і там як стрибне хтось із кущів у бричку.

Я вже за зброю схопився, але його благородь одразу наказав не повертатися, так що я пики того агента не побачив. Сидять вони, шепочуться.

— Викрили мене, викрили! Уб’ють! Через вас усе! Через вас! Сьогодні збирають всіх. Сказали, що будуть виявляти зрадника! — шепоче якийсь нервовий чоловічий голос.

— Тобто не знають, хто саме?

— Не знають, але дізнаються! Марат сказав по секрету, що сьогодні обов’язково викриється, хто щур! Вони ж давно підозрювали, шукали, але знайти не могли!

— І сьогодні не знайдуть! Лякають, сподіваються, що нерви не витримають! Не бійся! В них немає жодних доказів! — заспокоює Мельников.