Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

всю Європу фахівець. Це нам ще пощастило, що він погодився, дуже пощастило. Про таке годі й мріяти! — захоплено каже Дашенька, а їх благородіє так хмуряться, що, здається, брови зараз із місця злізуть і підуть обличчям гуляти. Минулого тижня напилися їх благородіє і почали мені вичитувати, що ось подлєц я і негідник, що втравив його у сей шлюб. Ось тепер знову я винуватий.

— Так, а навіщо я вам потрібен? — питаю.

— На тобі професор буде можливості свої демонструвати, — каже Дашенька і посміхається, наче янгол. А в мене аж спина похолола, бо згадав, як одного разу був присутнім, коли професор один труп різав, щоб докази отруєння знайти. Це за що ж мене так?

— Різати будуть? — питаю я приречено.

— Ну, що ти, Ваню, навіщо тебе різати? Це жорстоко і негуманно. Ти ж у мого чоловіка найкращий агент, хіба тебе різати можна? Просто професор на тобі дію магнетизму показуватиме. Це безпечно і не боляче, а після всього отримаєш ще й червінця, — обіцяє Дашенька.

Їх благородь аж зубами при цих словах скрипнули. Мабуть, жаба за сотню давить, а тут ще і червінець віддай. Вони дратуються, а я посміхаюся, бо червінець то ж таки приємні гроші. Що ж, подивимося, що це за магнетизм такий.

Незабаром візник зупинився біля готелю «Ельсинор». Там був просторий номер, біля дверей якого нас зустрів секретар професора, величезний хлопець із білим обличчям і виряченими очима. Був він на дві голови вищий за мене та кремезний, наче цирковий борець. Дашенька щось сказала тій щоглі по-ненашому, він запросив нас увійти. Вже коли я поруч проходив, то здивувався, який же він величезний. Мені, щоб у нагрудну кишеню його зазирнути, треба було навшпиньки ставати.

Пройшли у одну з кімнат, де нас зустрів пан років за п’ятдесят, міцної статури, з коротким чорним волоссям, тоненькими, наче мишачі хвости, вусиками та моноклем в оці. Професор Каспер (а це був саме він) ледь вклонився, так, наче робив нам велику честь.

— Вітаю вас, — вимовив він майже без акценту.

— Ми дуже вдячні вам, пане професоре, що ви погодилися провести для нас сеанс, — почала Дашенька. Вона чомусь розхвилювалася, знітилася та розчервонілася, як каже Мельников — наче Наташа Ростова на першому балу. Хто така та панна Ростова я не знаю, мабуть, якась давня коханка його благородія, запальна бестія, бо він той бал і її часто згадує. А ще була якась Ганна Кареніна, там щось із потягом пов’язано, мабуть, що теж не київська, але прізвища запам’ятав, бо в мене на них пам’ять тренована.

— Я стільки читала про ваші роботи і дива… — продовжує Дашенька.

— Не дива! Ніяких див! Це лише наука і сила людського інтелекту! — грізно балакає професор, он аж палець до стелі підняв. — Дива показують у цирках, а я — вчений!

— Так, так! Звісно, ви ж вчений, відомий вчений. І ось ми прийшли, щоб побачити ваші надприродні вміння на власні очі, — нетерпляче сказала Дашенька.

— Гонорар, — тихо сказав Каспер. Видно, він хоч і професор, а життя знає.

— Ну, звісно! — Дашенька дивиться на чоловіка. Їх благородь скривився, але дістав із кишені конверт і віддав Касперу.

— Сідайте, — вказав на два фотелі біля стіни. — З ним працювати? — цього разу вже вказав на мене.

— Так, із ним. Його звати Ваня, — відповіла Дашенька.

— Підійдіть, — наказав мені професор. Я підійшов. Він почав дивитися мені в очі. Погляд у нього був важкий. Він підняв руку і підніс долоню мені до лоба. — Слухай мене! Слухай мене! Слухай мене! — заговорив він строгим голосом, який потроху робився тихішим.

— Так точно! Слухаю! — відповідаю.

— Мовчи і слухай! — професор подивився на мене так, наче хотів спалити поглядом.

— Так точно!

— Не відповідай! А слухай!

— Слухаюсь!

— Та стули пельку, негіднику! — гарикнув його благородь. Видно, йому самому цікаво стало, що далі буде, за що немалі гроші заплачено.

— Єсть стулити пельку, ваше благородь! — витягнувся я во фрунт.

— Ідіот, немислимий ідіот! — професор відбіг і від злості аж гепнув по стіні своїм немалим кулаком. Ти диви, який запальний.

Професор повернувся і дивиться на мене люто. Кулаки стиснув, зуби теж, поглядом просто свердлить. Праву руку підняв, кулак розтиснув і долоню підніс мені до лоба. — Ти відчуваєш тепло! Тепло! Ти відчуваєш тепло! Тобі стає тепло! Тепло розливається по всьому тілу, тепло пронизує тебе, ти відчуваєш тепло! — бубонить Каспер і дивиться мені в очі.

— Так, звісно, відчуваю тепло! — погоджуюся я і не брешу, бо дійсно тепло у готелі, а ще й перекусив незле. Як же тут не тепло?

— Ідіот! — верещить професор. — Ідіот! Я сказав мовчати! Мовчати! Накажіть йому мовчати! — Каспер звертається до Дашеньки, та штурхає ліктем у бік чоловіка.

— Ванька, мовчати! — наказують його благородіє, але голос у них не сердитий, бо самі вже посміюються з тієї вистави. А Дашенька навпаки, вже губку закусила спересердя, бо його благородь не раз їй ті сто рублів марно витрачені згадає. Але професору вже заплатили, а мій червінчик може і втекти, тому думаю, що краще робити, як кажуть.

— Слухаюсь! — відповідаю я. Ну мовчати, так мовчати. Дивлюся, як професор ходить під стіною, наче тигр у клітці. Я тигра бачив, коли в Туркестані служив. Якось, пам’ятаю, командир нашого полку полювання велике влаштував для командування округу. Ми дичину заганяли, а офіцери стріляли. Сімох тигрів вбили. Красиві тварини і небезпечні. З сусідньої роти хлопець відійшов у очерет відлити, так потім знайшли лише дві ноги у чоботах та голову. З’їв його тигр, а той бідолаха навіть крикнути не встиг.