Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

Зайшов, всівся за стіл, замовив кухоль пива та м’яса шматок із капустою квашеною. Вони тут у закладі розуміли трохи по-людськи. Поки м’ясо готувалося, поставили мені тарілку з хлібом і блюдечко з вишкварками. Щоб не нудився. Оце я розумію. Захрумтів я вишкварками, пиво допив, ще замовив, коли і страву мені принесли. Тільки узявся їсти, як заходять у шинок полковник мій і з ним ще якийсь чолов’яга. Так років за сорок, рум’яний, балакучий і видно, що давній знайомий полковника. Сіли вони, тут же графинчик узяли і страву місцеву, щось схоже на нашу кулеб’яку. По їхньому зветься смішно — «калакукко», а як придивитися, то ото звичайний чорний хліб із начинкою з риби та сала. Смачне, мабуть, он жують, аж за вухами тріщить.

Я швиденько доїв, думав вийти тихенько, щоб панству не заважати, та коли йшов до дверей, побачив мене товариш полковника. Та як вирячиться! Наче я йому грошей винен був.

— Ви тільки подивіться, Всеволоде Іполітовичу, який типаж! — закричить, ще чарку закинув у рот і до мене йде. — Братіку, ти ж Полтавської губернії? З тих країв? — питає мене. Як тільки здогадався? Ото розповідали мені, що є у Англії такий відомий сищик Шерлок Гольмц, так тому достатньо на людину тільки глянути, щоб сказати, хто вона і що вона, де живе, чим займається, що полюбляє. Картину повну намалювати. Оце б того Гольмца нам до контори, навели б ми у Києві шереху! Але цей звідки про Полтавську губернію здогадався? Я йому за спину дивлюся, на полковника, а той підморгує. Ага, зрозумів.

— Мінне ін іммере, — відповідаю і руками розводжу.

— Ілле Юхимовичу, чухонець це, місцевий, він мені на дачі пічку ладнав, — каже полковник.

— Та не може бути! — кричить цей дивак і аж мацає мене. — Такий же типаж козацький! От якби його раніше зустрів, обов’язково б у запорожцях написав! Ну козак же!

— Та чухонець, чухонець. Хоча щось є! — киває полковник, ледь стримуючи посмішку.

— Та ну який чухонець! Козарлюга ж! — не може заспокоїться чоловік. — А ну кожуха скинь! Скинь! — показує мені, що робити. Дивуюся я, він мені гривеник дає. Полковник киває. Гаразд, зняв я кожуха, так той пан, ще й сорочку на мені задер. Всеволоде Іполітовичу! Ви подивіться, які м’язи! Це вам не те, що ото у цирках атлети наганяють! Там ото м’язів багато, а сили мало. Бо сила в ось таких, в жилавих! — плескає мене по плечах, наче я кінь якийсь. — Ну козак же, козак! Я б його замість Еварніцького писав би! Ну козарлюга ж! Ось ця позірна простакуватість ховає гострий розум, саме той типаж, генеральний писар, — аж підскочив і розцілував у самі губи. От же дивак який. Видно, вони до шинку ще десь посиділи добре, бо очі аж горять. З трьох чарок так їх не розпалиш.

— Та схожий, схожий. Може, і тут запорожці комусь спідницю задерли, то таке і вродилося! — сміється полковник. Забирає товариша, а мені киває, щоб забирався. Ще і ключ від дачі сунув нишком.

Я пішов, влігся відпочити. Воно, як ситий, то спиться добре. Чув, що серед ночі полковник із товаришем своїм пісні волали, наші, полтавські. Бо ж нашого землячка на чужині тільки і взнаєш, коли нап’ється, бо тоді співає українських пісень. Потім прийшли їх превосходітєльство, впали на диван і навіть сил не мали, щоб чоботи зняти. Довелося допомогти.

Вранці важко було полковнику, а він тримався, бо тут же операція, готовим треба бути. Зброю перевірили, почистили та чекаємо на підмогу. Та замість агентів кур’єр прибув із пакетом. Зламав полковник печатку, читає листа і аж зблід від люті. Як поїхав кур’єр, полковник того пакета до пічки кинув і каже:

— Збігайте-но, батінька, купіть пляшку горілки та закусити на ваш смак. Дякую за службу. Не буде ніякої операції.

Ну я чоловік служивий, не питаюся, хоч дивно мені це все. Метнувся швиденько, накрили стола по-простому, випили по першій.

— Скасували нашу операцію у Департаменті, щоб не компрометувати цінного агента. Генерал Гартінг — дрібний авантюрист і пройдисвіт. Вони на верхах нічого не розуміють. Ми б накрили одним махом найнебезпечніших людей у імперії, нехай би навіть і пожертвували цим агентом. Ну зробили б йому новий паспорт, та жив би він собі спокійно десь у Калузі чи Самарі, подалі від столиць та університетських міст на пристойний пенсіон. А хто б у них після цього залишився? Мартов, Богданов, Аксельрод, Плеханов? Це не революціонери, а полова, махрові опортуністи. В них вогню немає. Пан Ульянов посередній публіцист, його економічні теорії взагалі суцільна маячня. Але він природжений інтриган і ще й із породи вождів. У нього є вогонь, та ще і який! Він швидко передушить їх усіх, наче вовк ягнят у кошарі. І ми, охранка, ведемо власними руками його до мети, бо саме ми колись закинули у революційне середовище вже підтоптану в Європі ідейку марксизму, щоб розколоти народників. Ми самі виростили його, так як раніше виростили монстра Азефа. Наше отєчєство котиться до дідькової матері й ми, охранка, його туди самі штовхаємо.

Ось ви, люб’язний Іване Карповичу, любите наше отєчєство? — питає мене несподівано.

— Так точно, ваше превосходітєльство! — гаркнув я.

— А я, шановний Іване Карповичу, вже ні. Сил не маю більше його любити. Бо знаєте, дуже малосимпатична у нього фізіономія, можна сказати — морда звірина. Я й сам, коли був студентом університету, в революцію бавився. Підпільні гуртки, романтика, різні там високі ідеї, свобода, рівність, братерство. Немає там нічого, у них як у гностичній секті — високі ідеї для екзальтованих дурників — виконавців. А на верхівці в них циніки та прагматики, що прагнуть абсолютної влади, та наші провокатори. І навіть не знаю, хто із них огидніший!

Дивлюся я на того полковника здивовано, бо від того, що він верзе, чарка в горлянку не лізе. А полковник плескає мене по плечу, заспокоює.