Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

Ось гельсингфорський прибув, люду чимало вийшло. І тут я обличчям до обличчя зі столичним полковником зіткнувся. Навіть спочатку і не впізнав його, бо він у цивільному був. Я здуру мало во фрунт не витягнувся, коли краєм ока Ольгу побачив — у соболиній горжетці й елегантному капелюшку, у вологій імлі танув знайомий аромат її парфумів — кличних і терпкувато-жагучих. За нею носій сунув дві великі дорогі валізи, обліплені штампами митниць. Коли Ольга сідала до вагону, вона підморгнула і усміхнулася мені кутиками губ.

Дивиться на мене полковник здивовано, не одразу признав спочатку мене у цій личині.

— Як ви тут опинилися? — питає гучно. А я ж не можу конспірацію порушити.

— Хуваа пайваа, — відповідаю йому і роблю обличчя здивоване, мовляв, не розумію, про що мова.

— Як ви тут опинилися? — питає.

— Міне ен іммерре, — відповідаю голосно.

— Не розумієш, значить, — зітхнув полковник, наче здогадався, що не можна мені по-нашому балакати. — Ну тоді бери валізу.

І мені пальцем на чемодан свій показує. Вхопив я ту валізу і суну за ним. Відійшли ми трохи і питає він сердито:

— Якого чорта ви тут робите і що за балаган влаштували? Операція вже згорнута через прикре непорозуміння з місцевою поліцією. І взагалі по цьому інциденту завели службове розслідування. Я взагалі тут як приватна особа, дачку знімаю і ось вирішив від службових неприємностей трохи відволіктися.

— Як згорнута, яке розслідування? — дивуюся.

Дивиться на мене той полковник підозріло.

— Проти наших людей фінські сепаратисти провокацію влаштували й усіх, крім вас, звісно, місцева поліція арештувала за бійку в трактирі. Мене більше всього ваша роль у цьому інциденті цікавить.

— То ті студенти були фінськими мазепинцями? — питаюся.

Мабуть, щось не те я бовкнув, бо полковник аж зареготав.

— Еге ж, — каже, — саме так, то були фінські мазепинці, — й далі регоче.

— Та ні при чому тут я, ваше високоблагородіє, — кажу, — я ж нічого не бачив. Сіли хлопці пообідати, а я пішов, бо на порожній шлунок ноги краще носять.

— Ось вже й прийшли, — каже полковник.

Дачка в нього невеличка, куди йому до тих бунтівників братися. Я швидко пічку запалив та самовар, і між тим розказую що і як.

— Я таки знайшов того тифліського терориста та вкупі з ним ще цілий гурт бунтівників. Тут вони сидять усі, в Куоккалі, на дачі Ваза. Головний у них лисий, він ще гаркавить трохи. Бачив його паспорти — німецький на ім’я Людвіга Ріхтера та російський на ім’я Ервіна Вайкофа. На адресованих йому листах підписано «товаришу Л-ну». Крім кавказця там мешкає ще двоє чоловіків та дві жінки, одна з них, вочевидь, дружина гаркавого. Про інших не знаю нічого, але всі вони виглядають бунтівниками затятими.

— Нічого собі! — дивується полковник. — А ну розповідай про них.

Я все, що бачив, доповів, задумався полковник. Запалив папіроску, кімнату кроками мовчки міряє. Потім каже мені:

— Для початку ви, голубчику, Іване Карповичу, мене високоблагородієм не називайте. Мене величати Всеволодом Іполітовичем, бо сусіди мої люди дуже милі та інтелігентні й не знають про характер моєї служби. А їм, мабуть, дуже неприємно було б дізнатися, що їхній сусіда та партнер по преферансу — жандарм, бо, знаєте, вони ліберали і не схвалюють наших методів роботи. А ось із цим товаришем Петросовим цікава комбінація виходить. Адже ми могли б накрити їх усіх разом із грошима з тифліської експропріації. Ми ж на самого Ульянова вийшли, з ним схоже ще Красін та Житомирський — не останні люди у більшовицькому крилі РСДРП. Процес би на всю імперію був би, і не політичний, а кримінальний. Зрештою, при такому розкладі нас той Петросов менше всього цікавить, він лише малоосвічений кримінальник-бойовик, його і так, рано чи пізно, піймаємо, або ми, або кримінальна поліція. Давайте-но, батінька, мерщій мчіть на станцію та відбийте шифровану телеграму. Завтра вранці першим поїздом прибудуть наші люди, будемо брати голубчиків, фіни навіть спохватитися не встигнуть, як ми їх до Петербурга переправимо, тут рукою подати, в Куоккалі в гарну погоду навіть дзвони Ісакія чути.

Написав полковник мені папірця, що відправити і кому, я бігом на станцію. Відбив телеграму — приїздіть зпт бабушка при смерті тчк. Повертаюся, вже сутеніє. Йду собі, насвистую пісеньку місцеву, що до мене причепилася ще в Гельсингфорсі, аж тут перестріває мене той чорнявий, із борідкою, що на дачі Ваза був. Випивши він міцно був, вхопив мене за комір, дихає перегаром в обличчя і свердлить очима. Я мовчу і посміхаюся дурнувато, а сам міркую — чого йому від мене треба?

— Досить ліпити дурня. Хто тебе послав? Чому тут постійно крутишся, — питає сердито.

От лайно, невже мене викрили? Бачу, що він праву руку в кишені тримає на револьвері.

— Мінне ін імере, — кажу і розводжу руками.

— Я скільки раз казав, щоб не заважали, а вони постійно своїх дурних шпиків підсилають. Забирайся, бо пристрелю.

А я все посміхаюся якомога тупіше і налякано й далі своєї правлю: — Мінне ін імере.

Глянув він на мене пильно ще раз, відпустив і зітхнув.

— Мабуть, дійсно ти, братець, чухонський болван. Ні до дідька нерви стали, треба в Баден-Баден поїхати на води і нерви підлікувати, — тицьнув він мені гривеника і пішов нетвердою ходою. Що це за проява була? Якщо він мене запідозрив, то чому іншим не сказав? Чи з п’яних очей верзлося йому казна-що, як то з начальником моїм часом трапляється?

Та щось не думається мені, я ж зранку ще не їв нічого. Шлунок он аж виє, наче вовк на місяць. А тут неподалік дачі полковника шинок якийсь. Як пахне звідти смакотою, ну просто