Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

Я зайшов у трактир біля контори поснідати трохи. Узяв чайник чаю і пиріжків із лівером. Пиріжки тут просто чудові — великі, лисніють золотавою скоринкою, з порепаними від рясної начинки боками, а що вже пахнуть, то райський сад прямо! І зроблені не з якогось там безпритульного собаки чи кота, як ото буває, коли продають на великих торжищах із рук, а з добірного ліверу, бо дбає власник трактиру за свою репутацію. Хоча це не завжди так було. Але якось потруїлися хлопці тут пиріжками. Та що там хлопці, їх благородь теж пиріжок зволили викушати з похмілля, а потім до обіду з офіцерської вбиральні не виходили. Звісно, що розлютилися та пішли до трактиру з револьвером і провели виховну бесіду зі стрілянням біля вуха. Від того спілкування з моїм начальником у трактирника трапилася ведмежа хвороба просто у штани. Їх благородь із цього реготати почали і заспокоїлися, а з тих пір у цьому трактирі все найсвіжіше. Та й у трактирника після того справи краще пішли, бо люди потяглися.

Ох і смачні тепер тут пиріжки — духмяні, соковиті. Батюшка каже, що гріх ось так їжею милуватися. Може, воно й так, а може, просто заздрить він, бо виразка у панотця. Тільки і їсть, що супчики терті та кашки на воді. Ото якби спробував він, так, думаю, зрозумів би і не засуджував.

Не встиг було я взятися за другий пиріг, коли тут, наче Пилип із конопель, посильний з околотку і шепоче мені на вухо, що їх благородь викликають мене у нагальній справі.

Ну, наче у їх благороді колись справи були не нагальні. От же ж, і поїсти по-людськи не дадуть. А як на мене, так краще і не їсти, аніж давитися похапцем. Їжа уваги потребує і часу, наче людина поважна, бо інакше від того жодної користі, а навпаки, лише шкода організму і потерпання настрою.

— Зараз прийду, — кажу й узявся за другий пиріг.

— Та їх благородіє вже в екіпажі, за рогом чекають, разом із супругою, — повідомляє посильний.

Від Мельникова я ще якось би відбрехався, а от його благовірну Дашеньку краще не змушувати чекати, бо вона жіночка з характером, і таким, наче у бомб нітрогліцеринових, якими бунтівники раніше користувалися. Тепер не користуються, все більше беруть динаміт чи піроксилін, бо з нітрогліцерином ніколи не знаєш, коли і від чого він дибанути може. А вже як дибане, то так, що ховайся, хто в бога вірує, а хто не вірує, той увірує.

Розплатився я швиденько, руки під рукомийником помив і побіг.

— Ну де ти там лазиш, ледащо? Досить вже тобі пельку набивати! — кричить мені штабс-капітан. У присутності жінки він завжди грізний, волає та очима зиркає, наче блискавки пускає. А я вже підіграю, переляк зображую і передначальствінне тріпотіння.

— Виноват, ваше благородіє! — вклоняюся і роблю смиренну мармизу, хоч це і важко вдається, бо перед очима пироги стоять, які я похапцем у себе заштовхав, бо ж не залишати ж. І такі ж пироги, що у кишеню не кинеш, бо дебелі, а ще є жирні, одразу одяг промочать.

— Сідай та поїхали! — кричить Мельников. Тут вже я здивувався, бо коли це таке бувало, щоб возили мене з собою у власному екіпажі?

Ну, мені наказали, я виконую. Заліз у візок, сів спиною до візника, навпроти їх благородія з дружиною.

— А чи чув ти, Ванько, про живий магнетизм? — питає мене Дашенька ласкаво.

Намагаюся згадати, але важко це після тих пиріжків. Мені один фельдшер знайомий казав, що як людина поїсть, то кров у неї з голови до живота тікає, тому і думати тоді важко. А ще буває, що у деяких кров із голови ще нижче відливає, тоді взагалі людина нічого не думає, а тільки блуд чинить.

— То чув, чи ні? — повторює Дашенька вимогливо.

Не знаю, що і відповідати. Про комунізм чув, про анархізм чув, навіть про сіонізм чув, це у жидків якась нова напасть, надумали їхати з нашого любого отєчєства, а натомість собі своє власне будувати (хоча це смішно, де вони царя візьмуть?) А ось про живий магнетизм ніколи не чув. Невже якась нова секта бунтівників з’явилася? І що це нам їх чорти на вилах все підкидають?

— Не чув. Це що, бомбісти якісь нові? — питаю обережно, бо не люблю, коли не розумію про що мова. А Дашенька давай сміятися, наче в цирку на клоуна дивиться. Бачу, їх благородь вуса собі гризуть, він ото завжди при жінці напружений, наче при генерал-губернаторі.

— Дурень ти, Ванько! — аж кричить.

— Так точно! — підтверджую радо, бо керівництву суперечити не можна. Як у нас у селі казали: «Дурний і не журиться». Після таких пиріжків мене хоч як називай, а нічим мого щастя не зруйнуєш.

— Живий магнетизм, Ваню, це такий дивний природний феномен, — пояснює Дашенька, коли насміялася. — До Києва приїхав сам професор Йоган Каспер із Ревеля, великий спеціаліст із цього предмета. Він відомий на усю Європу, виступає з масовими сеансами.

— Мені що, постежити за ним? — питаю, бо вже бувало таке. То за братом Дашеньки, гімназистом Колінькою слідкував, бо вона підозрювала його у карточній грі, то за покоївкою їхньою, яка начебто срібні виделки крала. Але навіщо за професором якимось Дашеньці знадобилося слідкувати?

— Ні, Ваню, ні! — знову сміється вона, а їх благородіє аж тремтять від роздратування. Ото у них завжди так. Як одне похмуре, то інше аж світиться. І частіше за все буває так, що світиться Дашенька, а Мельников брови супить. — Мені цікаво стало подивитися на можливості професора і я з ним домовилася про приватний сеанс.

— За сто рублів! — скрізь зуби шипить Мельников.

— Звісно, що недешево! Професор Каспер, він відомий на