Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

А поруч кумпанія сидить, чоловік вісім. Молоді, кремезні — мабуть, студенти, пиво п’ють, балакають по-своєму. «Ула-ула Суомі» горлають, це як ото у мазепинців «Ще не вмерла Україна», бунтівна пісенька, як я потім довідався. Та воно і так зрозуміло було, що не государя хвалять, бо так вже завзято келихами стукалися та на нас із такою люттю косували, ніби ми на чужу сторону прийшли на танці.

— Хлопці, а як же служба? Робота ж, — питаю, бо у мене при таких поглядах і чарка не піде. До того ж дисципліна. Я по трудах можу, а щоб оце нічого не зробивши пиячити, то якось не правильно.

— Од роботи коні дохнуть, — кажуть і вже наливають по першій чарці.

Ось воно як! Та що ви про коней знаєте, злидота міська? Коні дохнуть від того, що довго в стійлі стоять. Серце у них від того жиром запливає.

З тим і пішов я під їхній сміх. Не звик я так працювати. Вийшов до міста, а воно і дійсно чуже, наче не нашій благословенній імперії належить. Балакають по-чужому, біляві всі, червонопикі, вайлуваті. Кого не запитаєш — всі «ен іммерре», «міне ен іммерре» буркотять у відповідь недоброзичливо, мовляв, не розуміють нашої мови і розуміти не хочуть. Походив я трохи вулицями і відчуваю себе дурнем. Коли чую, що хтось по матушці пройшовся, наче гвардійський полк центральним проспектом. Руська людина! Чоловічок такий миршавий та п’яненький, у шинельці розтріпаній. Я його за рукав спіймав.

— Добродію, розкажіть мені про місто, бо я тут у торговій справі й потрапив сюди вперше, плутаюся.

— А наллєш? — питає і дивиться одним оком, бо інше синцем запливло. Потвора, а не людина, та все одно радий я йому, бо ж ходжу наче німий.

— Наллю, братчику, із задоволенням!

Зайшли ми до трактиру, я собі пива узяв, знайомцю чарку. Він випив і давай розповідати про долю свою важку та поневіряння на чужині, як тут руських людей ці кляті чухонці ненавидять, наче не під нашим царем сидять.

— Ти про місто розповідай, — перериваю я його.

— Ще налий, — просить він.

А вже і так лика не в’яже.

— Слухай, брате, а от чи є тут де розважитися з дамами? — питаю так, наче просто для розмови.

— А що, публічними домами цікавишся? — посміхається він гнилими зубами.

— Цікавлюся, — кажу я правду. Бо от що мені надумалося. Той офіцер липовий, він же гарячої крові й при грошах. Якщо вже у Києві не витерпів, між потягами встиг потягатися, то точно ж піде і тут до закладу веселого, щоб гарячість свою тілесну притлумити у жіночій компанії.

— Тобі дорогий чи подешевше? — питає чоловіче.

— А ти розповідай, які є. І куди руські люди переважно ходять?

Судячи з усього, чоловік на будинках розпусти знався добре, бо про кожен видав всі відомості. Де, хто, скільки коштує, радив, яких дам краще замовляти.

— Тільки шампанського не купуй там, бо воно в них страшні гроші коштує.

— Так без шампанського наче і не свято, — удаю я, що сумніваюся.

— А ти шампанське у винній лавці купи, видудли на порозі всю пляшку, а потім у заклад іди, святкуй! І весело, і гроші збережеш, бо ж там тебе облуплять, наче збіжжя на млині!

Я йому ще чарку налив і пішов. З усього, що він розповів, я обрав заклад «Рожевий фламінго», бо неподалік порту він, та не дуже дорогий, а дівки в тілі. Судячи з усього, знайомець мій любив дам пишних. Ну воно і правильно, тараня тільки до пива гарна, а у ліжку навіщо ж?

Пішов я до «Рожевого фламінго». Знайшов швидко — там навіть вивіска російською була. Виявилося, що фламінго, то птаха така, як наш лелека, тільки рожева і дзьоб інший, не довгий такий, а гачкуватий, як у сіятєльного князя Дадіані.

Підійшов до швейцара, бо швейцар у таких закладах, то справжнє джерело відомостей усяких. А він хоч із чухонців, але ще й по-руськи нормально балакав.

— Без руської мови ніяк, бо вашого брата тут багацько проходить. Люди різні, морячків багато, бо ж Гельсингфорс — город слави руського флоту, — киває він і курить цигарку, якою я його пригостив. — Як хочеш, то й ти заходь. У нас до четвертої для клієнтів знижка. Можу порадити тобі дівчинку чисту та лагідну.

— Та ні, красно дякую. Я раз у Петербурзі сходив, так потім три місяці лікувався ртутною маззю потай від жінки, бо вона в мене строга. Добре, що не взнала, бо тоді Великий піст був. То вистачило мені гречки, наївся досхочу.

Ще побалакали, коли чуємо, торохтить екіпаж. Швейцар до дверей побіг, дивлюся, їде трійка баских чорних коней. Я відразу зрозумів, хто пожалував, бо ж місцеві люди тихі та культурні, а тут видно, що душа така широка, що аж у ворота не лізе.

І дійсно, вистрибнув з екіпажу мій знайомець, кинув швейцару цілого рубля і побіг всередину. Там миттю зчинився переполох, залунали радісні жіночі верески, забринькав рояль, залускали корки з шампанського і почалося свято життя.

— Хто це такий? — питаю здивовано.

— Це ж сам сіятєльний князь Дадіані веселитися зволять, — каже швейцар.

— Розпитай-но, братчику, у візника, звідки той сіятєльний князь приїхав, бо чув я наче він нещодавно в Петербурзі автомобіль придбав. А я саме роботу шофера шукаю, бо мій попередній хазяїн, граф Маєвський, у карти зволили програтися сильно, тому залишилися без автомобіля, а я без роботи.

Швейцар метнувся до екіпажу, перебалакав із візником.

— З вокзалу він сіятєльного