Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

— Не тягніть! Не тягніть! Арештовуйте, бо пізно буде! — сичав на вухо Добрянському професор. Ротмістр сплюнув.

— Хер його знає. Виглядає як дурня, але, може, і справді так. — Дістав сигнальницю і вистрелив у небо червоною ракетою.

Мазепинці здивовано подивилися на неї. Добрянський підвівся.

— Охранне відділення! Всім залишатися на своїх місцях! Ви заарештовані за спробу бунту проти государя і отєчєства. — Добрянський почав підніматися до мазепинців.

— Тікайте, люди! Рятуйтеся! І розсипте попіл! — зненацька закричав Вєліханов. — Беріть попіл і рознесіть його! У попелі наша перемога!

І мазепинці, хто вже набрав попіл, починають розбігатися, а хто ні, так самі набирають і кидаються навтьоки.

— Стояти! — кричить Добрянський. — Припинити! Ви оточені козаками!

Але українствующі тікають із пагорба, не слухають ротмістра. Знизу чутно тупіт козачої сотні.

— Всіх затримати! — кричить Добрянський, коли на нього з шаблею кидається той Вєліханов.

— Прийми смерть як личить шляхетній людині, у чесному бою! — вигукнув він і розмахує мечем своїм гострим. Немає сумнівів, що порубав би він нашого ротмістра на дрібну локшину, але Добрянський не дурнем був і не збирався з ним на шаблях битися. Просто вихопив револьвера і застрелив Вєліханова. Той впав, а меч із правої руки не випустив, а лівою рукою продовжував міцно тримати «Кобзаря».

— Всіх арештувати! Всіх! — кричав козакам Добрянський. Десятку козакам наказав стати біля кострища, щоб ніхто більше попелу не брав.

— Ніс, ніс затисніть! — закричав професор Бузинов-Семиножков, який прибіг, притискаючи до себе Табачка. — Щоб не заразитися, ніс прикривайте! — сам дихав через носову хустку.

— Геть звідси! — гримнув на нього Добрянський і далі віддавав накази козакам, які зганяли на гору затриманих мазепинців. — Двісті п’ятдесят два мусить бути! Щоб жоден не втік! Підняти поліцію! Охороняти човни на березі! — кричав ротмістр. — А цього відпустіть! — указав він на студентика, якого козаки пригнали з черговою групою затриманих.

Нашого агента випустили, ротмістр ще щось наказував, коли той студентик, замість йти собі додому, тремтячими руками вихопив револьвер і з криком «помри ж, кате України!» вистрелив у Добрянського. Чого-чого, але такого ніхто не чекав. Хтось із козаків тут же поклав студентика пострілом у голову. Впав він, а за ним і Добрянський.

— Ротмістра поранено! Ноші сюди! — закричав я і кинувся до ротмістра.

— Чого він у мене стріляв? — прохрипів той.

— Не можу знати, — зітнув плечима я, бо і сам не розумів, що це сталося з нашим добровільним шпигуном.

— Отруїли його! Він тим попелом надихався! Заразили і став він українствующим! — закричав професор. — Не дихайте! Не дихайте! Закрийте носи! — кинувся він до козаків щось пояснити, але ті огріли його нагайкою по плечах і поскакали далі мазепинців арештовувати.

Щоб усіх арештувати, попіл зібрати у мішки до останньої крихти і до Києва! — кричав Добрянський. Тут приїхав віз, повантажили ми Добрянського і повезли до лікаря.

Вижив він, хоч поранення було важке. Мазепинців ми всіх затримали, останніх ще вдень ловили по навколишніх селах, але жоден не втік. Попіл повантажили і відвезли до Києва на хімічний аналіз, який робили найвідоміші вчені. Знайти вони нічого не змогли, але після тих досліджень Університет Святого Володимира став просто таки кублом українствующих. Тому прийшов наказ перенести той попіл до одного з казематів київського форту і замурувати його там, щоб нікому туди доступу не було. Так і зробили.

Затриманих мазепинців вислали з Києва адміністративно на місяць, бо до ладу пред’явити їм було нічого, окрім незаконного зібрання.

А попіл і справді виявився небезпечним. Вся сотня козаків, яка тоді на Чернечій горі мазепинців ловила, разом з офіцерами перетворилася на українствующих, хоч були ж вони з Сибірського козачого війська. І коли їх послали придушити селянські заворушення у Волинській губернії, вони натомість повстання підняли. Довелося викликати війська і застосувати проти них артилерію, а коли по них гармати гатили шрапнеллю, ті козаки «Ще не вмерла» волали з гидким кацапським акцентом, доки їх усіх не поклали.

Професор Бузинов-Семиножков, коли почав вишиванки носити та по-мужицьки балакати, сам поліз у зашморг із сорому. Перед тим Табачок його покусав сильно, мабуть, відчув українствующий дух, тому він і Табачка повісив поруч. Що там казати, коли навіть ротмістр Добрянський про кар’єру забув, перестав любе отєчєство та государя любити, і почав вільною Україною марити — самостійною та соборною, від Сяну до Дону. До пори до часу це якось терпіли за минулі ротмістрові заслуги, думали, що то наслідок поранення і швидко минеться. Але коли він у своєму службовому кабінеті зняв портрет государя, а натомість повісив парсуну Шевченка у вишиваних рушниках, то терпець начальству урвався і ротмістр був заарештований полковником Скуратівським та відправлений на каторгу в Наримський край. Трьох філерів, що брали участь у тій операції, звільнили, бо хтось доніс, що вони вечорами після служби ходять на зібрання «Просвіти».

— Дуже небезпечний попіл. Страшенно мені пощастило, що нежить у мене тоді була, повен ніс шмарклів. Вони мене і врятували, — розповідав я про те, що відбулося, штабс-капітану Мельникову, який тільки-но з війни повернувся, худий та змарнілий.

Він тепер знову наш начальник, тільки тихим зробився — чарку-другу вип’є і плакати починає, згадуючи про Порт-Артур і полеглих товаришів.

— Страшна штука війна, Ваню, ой страшна! — шепотів його благородіє.

От так дивина, наче я йому того не казав…

(Кажуть, каземат, де зберігався той попіл, був зруйнований під час вибуху артилерійських складів на Лисій горі у червні 1918…)

Їх благородіє сьогодні в доброму гуморі — вчора ми заарештували цілу купу соціал-демократів разом