Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

Два тижня я за ним ходив, коли якось уранці вибіг Вєліханов із готелю раніше, аніж зазвичай. І побіг! Не просто побіг, а вбраний так, що наче з палаючого будинку вискочив! А це ж на нього не схоже було, бо завжди одягнений солідно, в дорогому пальті, пуховому капелюсі, пенсне на носі — директор банку, та й годі. А тут розхристаний весь і біжить, наче босяк за екіпажем. Тут вже і мені бігти довелося. Біг Вєліханов аж до будинку Ігнашевича, прибіг, дзвонить, у двері стукає, сам збуджений весь якийсь, аж на місці підстрибує. Відчуваю, що трапилось щось. Так мені серце каже, а серце мені ніколи не обманює, чи коли каже, що не треба п’ятий графин брати, чи коли підказує, яким ходом клієнт із будинку виходитиме.

Дивлюся, зчинився у будинку Ігнашевича переполох. Он сам він вискочив, візника схопив, поїхав кудись. І донька його, і жінка теж кудись поїхали. Години дві не було, коли почали всі українствующі збігатися. Набився повний будинок, людей, може, півсотні, а то і більше. Побачив і студентика того, Ігната, який усередину пішов. Що ж це воно там відбувається? Дві години довелося на морозі чекати, і щоб зовсім на крижаний стовп не перетворитися, зайшов до трактиру. А там порожньо, вже ніхто на війну не збирається і пісень не співає. Бо якось не так пішла війна. Думали, що до весни вже імператора японського у клітку посадять та містами отєчєства нашого по ярмарках показувати будуть, наче мавпу якусь. Та виходило, що б’ють косоокі непереможного російського солдата, наступають. І якось все тривожно та принизливо, хоч не думай про те зовсім.

Випив я стакан чаю, з’їв пиріжок, пішов знову стежити. Мені б ото зараз полежати у теплі, бо застудився я. Вже котрий день шмарклів повний ніс, не продихнути. Та не полежиш тут. Бо ось бачу, повалив люд із будинку Ігнашевича. Виходять усі серйозні та мовчазні, наче зі служби. Перестрів я у провулку студентика.

— Нумо, розповідай, що там сталося.

А він дивиться на мене очима ошелешеними, наче по голові його вдарили.

— Кажи, кажи!

— Приходив Шевченко, віддав наказ, — промовляє це, а сам наче непритомний.

— Куди приходив?

— До Вєліханова, уві сні.

— І що за наказ?

— Купити десять возів «Кобзарів».

— Кого?

— «Кобзарів», книг його.

— Навіщо?

— Про це Вєліханов не розповів. Сказав тільки, що після 9 березня повстане Україна.

— Проти государя-імператора?

— Ні, казав, що з руїн.

— А в яких це руїнах Україна? — дивуюся. — Вона не в руїнах, а під богоданною владою дома Романових!

— Так Вєліханов сказав. А ще доручив кільком людям їхати до Александрівська.

— Навіщо?

— Кістки козацькі збирати у місцях, де Запорізька Січ була.

— Кістки?

— Кістки. І з могил печерських теж доручено кілька кісток святих узяти.

— Для чого?

— Не сказав. Лише наказав звезти те все на пагорб під Каневом до 9 березня. І там усім зібратися.

— Навіщо?

— Теж не сказав, зауважив лише, що дуже важливо те, а ще треба бути всім у вкраїнському вбранні, чоботах, вишиванках, кожухах.

— Що за вистава така?

— Не знаю, — каже студентик і плечима стинає. Якийсь дивний він.

— Гаразд, йди. Як щось дізнаєшся, то бігом до мене. Чуєш?

— Так. — І пішов собі, як приморожений.

А я бігом до Добрянського. Доповів про заворушення серед українствующих.

— Кістки, «Кобзарі», збір під Каневом дев’ятого березня? — перепитав мене їх благородь. — І для чого це все?

— Не можу знати!

— Тоді поїхали до професора Бузинова-Семиножкова, він має знати.

Поїхали ми. Той професор, Бузинов-Семиножков, головний спеціаліст був по українствующих, казали, що на нюх міг пізнати, або по гівну. Лише чайну ложку варто було йому з’їсти, як міг професор з’ясувати чи то українствующий срав, чи патріот нашого отєчєства. У нас того Бузинова-Семиножкова запрошували іноді, коли щось незрозуміло з мазепинцями було. Раніше запрошували Шульгіна, теж великого спеціаліста по українствующих, але він останнім часом почав ціну велику заламувати, то ми перейшли на Бузинова-Семиножкова, на якого малися якісь гачки, тому він задарма працював.

Приїхали до професора, той сам нам двері відчинив, запустив до будинку. Тхнуло там добряче псиною і гавкіт чувся.

— Що це ви, професоре, собаками зайнялися? — спитав Добрянський.

— Та оце виводжу породу собак, щоб могли українствующих розпізнавати. Воно ж зручно, що от береш собачку таку, заходиш, наприклад, в університет, там уже всіх студентів та викладачів вишикували. Йдеш уздовж рядів із такою собачкою, на кого вона гавкне, того і виганяти треба, бо українствующий. Зручно та швидко!

— Ну так, все ж не гівно їсти, — погоджується Добрянський, а Семиножков від цих слів червоніє і дратується, але стримується.

— Спробував вівчарок, але вони не підійшли, тому пуделями зайнявся. Вже є один, який майже стовідсоткову точність дає, — веде про собак професор. — Зараз от покажу. Табачок! Табачок! — кличе.

З-за дверей вискакує пудель, огидний такий, із борідкою і сумними, многомудрими очима неодноразово битого. Дивиться на Бузинова-Семиножкова.

— Фас, Табачок, фас! — кричить професор.

Пудель кидається до нас із Добрянським, обнюхує всіх, якось підозріло на мене дивиться, а я непомітно руку на браунінг свій поклав. На мить подивилися ми з собачкою очі в очі, й відбігла ця потвора хвостата.

— От бачите! Чисті ви від українства, не відчув Табачок у вас цієї зарази! Хороший Табачок, розумний Табачок, — професор