Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

Тільки з Митрофаном розібрався, коли Мельников прийшов. У шинелі, при шашці, блідий та серйозний.

— Ваню, їду до столиці! Буду височайшої аудієнції просити, бо не дозволяє мені офіцерська честь у такий час у тилу відсиджуватися! — і пішов трохи нетвердою ходою. Я побіг, двері відчинив, потім візника зупинив. Мельников наказали на вокзал їхати.

— Ваше благородь, а речі? — питаю.

— Які там речі, Ваню! З палаючим серцем їду на захист Вітчизни і цього має вистачити!

Так і поїхав. На місце Мельникова призначили такого собі ротмістра Добрянського, що раніше у Варшаві служив. А той ротмістр неабиякий мудрагель, наскрізь людину бачить. Боронь боже, у звіті якісь зайві витрати дописати, одразу на чисту воду виведе. Мельников теж не дурний був, але трохи давав хлопцям скрутити. А цей — ні. Горілки не вживає, до баришень та карт інтересу не виявляє, за що інші пани офіцери його не дуже поважають, а за очі навіть посміюються над ним. Але на службі сидить ротмістр Добрянський до глупої ночі, ані собі, ані іншим спуску не дає, бо дуже вже мріє кар’єру зробити і шукає гучну справу, та таку, щоб на усю імперію прогриміла.

— Знаєш, Ванько, — каже ротмістр, — красиво ти вмієш дурня ліпити, можна сказати — артистично. Але зі мною таке не пройде, бо я тобі не Мельников. Не дурень ти, Ванько, а зовсім навіть навпаки, хитра шельма і першокласний агент. Я твоє досьє щойно читав. То якого чорта, Ванько, ти мені голову всілякими дурницями морочиш? Ти справу принеси мені красиву, гучну, щоб наче бомба та справа була. Не скривджу!

Тиснув на мене і тиснув той ротмістр Добрянський, все справу вимагав. Ну я йому і доповів про того азіата з українствующих. Але Добрянський скривився, ніби кислицю вкусив.

— Хіба з тих українствующих якусь справу зліпиш? Тільки ліберальним газетам на сміх. Співають собі під Шевченком із рушниками та і все. Нехай той навіжений Шульгін чи несповна розуму чорносотенці ними переймаються! Ти мені справжню справу давай!

Я під козирок узяв, оббігав своїх людей — двірників, полових по трактирах, швейцарів із борделів, але ніякої іншої справи в мене не було, не те що бунтівники, а навіть кримінальники присіли, бо ж такий патріотичний підйом у населення пішов, що якби тільки хтось що сказав не те про государя, то роздерли б на місці.

Тому, щоб без діла не сидіти, займався я тим Аскером Тамерлановичем Вєліхановим. За два наступні дні я нічого особливо цікавого не взнав. Сходив до «Гранду», поговорив зі швейцаром тамтешнім. Той розповів, що живе постоялець тихо, у скандалах не помічений, дівчат не водить, пляшки порожні з номера не виносять.

— Щоранку вимагає холодної води, щоб обливатися. А ще шабля у нього дивна якась, неправославного фасону.

Ну про шаблю дивну я вже знав і без нього. Ходив за цим Тамерланом Аскеровичем із ранку до ночі. Робити це було не важко, бо він зранку у фехтувальній залі, де вправлявся з шаблею, потім у бібліотеці, все читав про Україну, а ввечері ходив на ті зібрання до українствующих. Він зайде, а я стовбичу під вікном, годину чи дві, чекаю. А тут морози почалися такі, що плюнеш, а в сніг вже крижинка падає. Горобці на льоту замерзали, дерева лускалися. Ото спробуй на такому морозі та в моєму кожусі обідраному постояти. Чую, що треба буде щось робити, бо перемерзну і захворію.

Та, дякувати Богові, не захворів. Коли викликає мене ротмістр Добрянський.

— Перевірив я того пана Вєліханова, відбивав телеграму до Департаменту, — каже його благородь. — Народився він у степах під Оренбургом у знатній, але бідній родині аборигенів. Його батько продав залишки отар і оселився в Оренбурзі, віддав сина до гімназії, але рано помер через схильність до відомого пороку — пристрасті до горілки. Хлопця виховувала бабця, яка домоглася, щоб він закінчив гімназію. Потім він навіть вчився в Академії художеств у Петербурзі, але кинув, хоч мав певні успіхи. Був у двох експедиціях від Імператорського географічного товариства як художник. Ні в чому особливо підозрілому помічений не був. До Японії ніяк не причетний, після смерті бабці зі своїми родичами зв’язків не підтримує, до того ж прийняв православ’я, хоч до церкви не особливо вчащає. А натомість водить знайомства з петербурзькими українствующими. Сюди він прибув із рекомендаційним листом до професора Ігнашевича від директора Академії художеств Рєпіна.

— А шабля як же? — питаю на всяк випадок.

— На ту шаблю в нього дозвіл є. Вона від предків, що знатними людьми були й у кара-кайсацькій орді колись головували. А у японців, щоб ти, Ванько, знав, не шаблі, а мечі. Та й то були колись, а зараз у них європейська зброя не гірша від нашої. Кидай ти цих мазепинців і займися чимось серйозним.

От Добрянському немає інтересу до цього, а мене, наче щось зачепило в тому Вєліханові. Тому попросив я прикажчиків із чайної крамнички, де Митрофан наробив справ, щоб поговорили з ним, бо ж наче земляки. Прикажчики мені вдячні були за порятунок, тому радо погодилися. Доповіли, що Вєліханов зустрів їх привітно, але відповідав ухильно і нічого цікавого не розповів. Ще прикажчики розповіли, що в номері Вєліханова портрет якогось чоловіка вусатого висів, а сам Вєліханов увесь час тримав у руках книгу. Думали Коран, а воно ні.

— Схоже називається, але не Коран, — пояснив один із прикажчиків. — Козар, чи що?

— Може, «Кобзар»? — питаю, бо вже непогано українствующих знаю. А в них той «Кобзар» — головна книга. Її Шевченко написав, із мужиків дядько, віршики писав. Наче що там, віршики, але такі ті віршики були, що через них до заслання той Шевченко загримів. Довгий язик гірший за дурні руки.

— Ага, «Кобзар»! — кивають прикажчики. — Ото він звідки все щось зачитував. Не по-руськи, але схоже.

— А що, не збирається він додому, до Оренбурга?

— Та ні. Каже, що тут жити буде.

Ще