Українська література » » Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

---
Читаємо онлайн Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко
сховав. А я тільки цього і чекав. Як загилю йому в щелепу щосили. Так він і ліг. Ну, щоб не сильно падав, я його підхопив, поклав обережно, щоб не забився Митрофан.

Голову піднімаю, дивлюся, а господар крамниці вже поруч стоїть із мисливською берданкою за плечима, патронташами обвішався, очі з-під окулярів виблискують рішучо — наче то не він щойно у ногах Митрофана повзав і змилування просив.

— Ви чого? — вирячився я на це диво.

— Не маю права осторонь бути, коли на святе посягають! З вами йду Лавру від японця боронити! — каже крамар рішучо. — Кістьми ляжемо, та не дамо супостату святині нашої осквернити! — останнє кричав уже, голос аж бринів від хвилювання.

Тут вже я не стримався.

— Вам що, сьогодні пороблено усім? Яка ж полова мусить у головах у людей бути, щоб у цю маячню повірити! Японці! У Києві! Взимку з Дніпра висадилися! Лавру штурмують! Я це верз, щоб п’яного дурня роззброїти! Але ж ви, чоловіче, наче тверезі та при розумі… Мотузки давайте мерщій, поки не отямився! — кричу я йому.

Сповили ми з ним Митрофана. А прикажчики все під стіною стоять, тремтять. Тут якраз у крамницю забігає пристав Воронько з поліції, видно, хтось із прохожих викликав.

— Поліція! Що тут діється? — кричить він із порога громовим голосом.

— Та вже нічого. Допоможи витягнути це одоробло до візника, — киваю на Митрофана.

— Який візник, Ваню, всі вулиці забиті! Війна ж!

Довелося Митрофана залишити у чайній крамниці. Велів власнику його не ображати, а як прокинеться, то запитати хто зараз міністр внутрішніх справ і скільки буде, якщо узяти три яблука, до них додати ще чотири, потім два з’їсти, а одне викинути і ще два знайти. Власник крамниці аж у нотатнику записав питання.

— Якщо відповість правильно, то значить вже тверезий. Розв’яжіть його і відпускайте. А як ні — то ще горілка тримає, нехай відпочине. І якщо про це непорозуміння хоч слово у газетах з’явиться — на порох зітру. І Митрофану дам розвіяти. Зрозуміло?

— Так точно! — господар аж честь віддав, диви, салдафон який.

Вийшли ми з приставом Вороньком на вулицю, а там натовпи снують, кричать люди, обнімаються.

— Ти вже, Ваню, у добровольці записався, чи тільки збираєшся? — питає Воронько. — Я — вже. Може, завтра і поїду на війну.

Дивлюся на нього здивовано.

— А ти чого? — питаю.

— Ну як чого, війна ж! Отєчєство захищати, славу йому добувати. Орден який чи медаль, аби було, що дітям показати! А ти наче на війну і не збираєшся? Ніби й не радий? — дивиться вже він на мене, теж здивовано.

— А чому радіти? Війна, вона штука не солодка. Коли служив у Туркестані, в нашому полку був фельдфебель один, котрому довелося ще в останню турецьку кампанію повоювати. На Шипці. Так розказував, що з їхньої роти тільки він та ще троє хлопців живими залишилися. А інших — кого багнет, кого куля скосила, а решту вночі лютий мороз забрав, бо одягу теплого не було, розікрали все інтенданти. А ті хлопці теж ішли за отєчєство воювати, слави і медальок хотіли. Тільки лежать вони тепер на чужині за тисячі верст від дому, навіть на провідну неділю на могилку крашанки тепер нікому покласти.

— Щось ти, Ваню, не те кажеш, їй Богу! — ображається Воронько.

— Не знаю, Микито, як думаю, так і кажу. Призвуть мене — воюватиму, а сам у пекло не полізу.

— Та яке там пекло! Та ми тих мавп косооких в одну мить в океан скинемо! І буде там Японаросія, намісництво наше! Чим погано?

— Та все добре. Похмілля у мене, ось що погано.

— А! Ось воно в чому справа! А то дивлюся, що ти, Ваню, якийсь не такий! Може, пішли пропустимо по чарці для підняття патріотизму?

— Ні, мені до контори треба, і так запізнюся.

— Ну добре, іншим разом. А ти як у добровольці надумаєш, ну, коли похмілля пройде, так звертайся до мене. Кум мій записом відає, скажу я йому, зможе вписати у перші рядки!

— Добре, подумаю.

Пішов я до контори. Наче почало трохи в голові розвиднюватися. Навіть пиріжок гарячий із лівером купив по дорозі, бо голод відчув. Це добре — значить пройде скоро похмілля. Зайшов я до контори, а там порожньо. Піднявся до кабінету їх благородія.

— Хто там? — питає він голосом п’яним. Оце так так! Ще корова води не пила, а їх благородіє вже накушатися зволили.

— Це я, ваше благородь.

— Заходь, Ваню.

Заходжу і бачу, що сидить Мельников у позі крайнього суму на дивані, а поруч пляшка коньяку, вже майже порожня. Сидить штабс-капітан і дивиться в нікуди, як ото в них буває, коли в карти дуже програються чи перед супругою завинять.

— Війна, Ваню, — каже і зітхає, наче з вечора програв у карти всі статки і ще винний залишився.

— Війна, — киваю.

— А мене не пустили. Я ж добровольцем хотів! У Порт-Артур! А не пустили! Ех, Ваню, ну що за життя таке! — сумно питає Мельников.

— Та навіщо вам та війна потрібна? У нас і тут є чим любому отєчєству прислужитися.

— Та що там є! Бунтівники оці? Щоб одного спіймати, так місяць полювати треба! Інша справа, коли на передовій! Шашки наголо, алюр три хрести, риссю марш-марш! Вперед, братці! За отєчєство, за государя-імператора! І медалі з орденами, і в газетах про тебе пишуть, й баришні з твоїм ім’ям на вустах засинають! Бо ти герой! А не хробак паперовий, що тут копошиться! — їх благородь взяв пляшку,

Відгуки про книгу Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: