Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко
Стрельба в трактире
Сегодня неизвестнимъ был учиненъ погромъ і стрельба в трактире Гусинского. Пострадавшихъ нет. Злоумишленникъ так же назвался служащимъ охранного отделения Іваном Подопригорой, что позволяетъ предположить, что это одна и та же особа. Злоумишленику удалось скрытьса с места проишествия.
Я газетку ту до кишені крадькома — бо скільки живу, а ніколи ще про мене газети не писали. Про штабс-капітана частенько — Мельников заарештував, Мельников виявив, а про мене — жоднісінького разу.
— Ваше благородь, знаю, що наламав дров, винуватий, але була на те вагома причина. Той лікар, який Стаха начебто рятував, і є закордонний гість. Він Стаха вбив і зараз у місті щось готує. Дійшло в поїзді, що не так щось. Вернувся на квартиру, з двірником переговорив, до кримінальників навідався. Не було ніякого горбатого, це той доктор фальшивого горба собі подушкою намощував. А із приставом погарячкував трохи, дуже вже важко до нього доходило, а справа не терпить. І зброю той доктор фальшивий купував сьогодні — три револьвери системи кольт, кримінальники сказали. Значить, ще одна бойова група є.
Мельников аж підскочив.
— Як — бойова група? Не брешеш, Ванько?
— Ловити того гада треба, всіх на ноги підняти, ваш благородь.
Ми одразу весь архів перерили, не лише відомих нам есерів, а й з інших партій — немає там нашого клієнта. Наче з небес спустився і одразу у верхівку їхню, есерівську, потрапив. Дивно це все і незрозуміло, бо по есерах ми багато знали.
Всі наші на вулицях, вокзалах та інших людних місцях пасуть того доктора, навіть поліції прикмети передали. Пусто. Наче розчинився він у місті. Штабс-капітан нервує, сердиться. Але врешті, під вечір, коли Мельников вже наказав згортатися, якийсь босяк до мене підбіг і папірця в руку ткнув. Я розвертаю, а там адреса написана. Постаралися таки кримінальники, не схотіли до Нерчинська.
— Є, ваше благородь, — кричу, — їдьмо брати душогуба.
Вскочили ми із штабс-капітаном у прольотку, ще кількох хлопців взяли із собою, і туди. Не обдурили кримінальники, таки добряче я на них страху нагнав. Підкрався я до вікна тої хати і заглянув обережно — так і є. Сидять вони, щось обговорюють. Той доктор і ще троє — дамочка у чорному, чолов’яга — з виду майстровий і студент якийсь.
— Братимемо, як виходитимуть із будинку, — шепоче Мельников. Знає свою роботу його благородь — там, може, і лабораторія бути з вибухівкою. Якщо якийсь нервовий трапиться, або стрілянина почнеться, злетимо усі в повітря до дідькової мами.
За кілька хвилин почали виходити вони з будинку, як годиться, по одному. Знають конспірацію. Вийдуть, пройдуть трохи, а ми тут вже їх приймаємо, і до контори. Останнім вийшов той доктор. У дорогому пальті, пуховому капелюсі, тростина із золотим набалдашником, у руках валізка шкіряна із штемпелями багатьох митниць. Йде, не поспішає, впевнено. Тут я йому назустріч. Він мене побачив і посміхається. А у мене аж нутро від цього закипіло. Посміхається! Замість того, щоб перелякатися, посміхається. Ну і зарядив я йому кулаком у щелепу. Впав той доктор, а я на нього. Не знаю, щоб і було, якби не відтягнули мене їх благородь зі Скоробагатьком.
Заюшеного лікаря відвезли до контори, допитувати почали, а він поводиться нахабно, вимагає полковника Скуратівського. Викликали полковника, той щось поговорив із доктором і наказав його терміново відпустити, ще й грошей дати з каси.
Як же відпустити, коли вони замах готували на генерал-губернатора? Стріляти мав Цибуленко, мастєровий мануфактури Гольдштейна, дамочка і студент мали підстраховувати. У Цибуленка передсмертне письмо знайшли — «Товаріщі, иду на вєрную смерть за наше правоє дєло…» Той Цибуленко темінь неписьменна, на протоколах допитів хрести ставив, куди йому писати так складно і по-вченому. За нього той лист доктор писав, щоб потім репортери по газетах друкували. І тепер доктора відпускають.
Їх благородь, мабуть, розуміли, що я можу і не витримати, то послали з контори подалі по якійсь дрібній справі. Коли повернувся я, то доктор вже поїхав. А Мельников до себе викликав. Чарку велику коньяку дербентського налив, сидить, гризе собі вуса.
— Сідай, Ваню. Випий, поговоримо.
— Дякую, не п’ється мені якось, — кажу.
— Ваню, тут така справа. — Їх благородь очі ховає, як кіт, що нашкодив. Мовчу я, чекаю. — Виявилося, що той доктор, який Стаха вбив, агент наш. Дуже цінний, на псевдо Горський. Його ще сам Зубатов вербував. Тисячу рублів на місяць йому асигнують із міністерства. Він до центрального комітету есерів входить. Тому і в картотеці нашій про нього нічого не було. І відпустили ми його, бо через нього у столиці всю інформацію щодо есерів мають. Розумієш?
— Себто він Стаха убив, а йому за те нічого?
— Цим вбивством він тільки репутацію свою зміцнив. Там уже пішли розмови, що хтось в есерівському ЦК зраджує. Але після цього вбивства ніхто на Горського не подумає.
— А якби він мене, а не Стаха вбив, те ж йому б нічого не було?
— Ні, Ваню, за тебе було б, тебе б я не вибачив, — каже Мельников, тільки не вірю я йому. Вибачив би. Наказали б з Петербурга — і вибачив би.
— Я знаю, що ти Стаха любив і помститися хотів, але треба тобі зупинитися. Це наказ. Горський потрібен керівництву і його чіпати не можна. Обіцяю лише, що в Києві його більше не буде. Щодо батьків Стаха, то про пенсію я поклопотав, платитимуть. І твої всі справи владнав, за напад на поліцейського карати тебе не будуть. Хоча це важко мені було, ти ж офіцеру в морду дав, а це підрив устоїв нашого государства і все
