Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

— Та як же з ким! — аптекар аж ногою тупнув, обурившись моїй необізнаності. — З японцями, з варварами косоокими! Ось! — дає мені свіжий номер «Ниви», а в ньому спеціальним додатком на першій сторінці височайший маніфест. «Божою милістю ми, Ніколай Второй, імператор і самодержець… і прочія, прочія, прочія». Виявляється, що японець на наш флот напав у Порт-Артурі. Як дикунам і личить, напали вночі, наче таті ганебні. Бо то давно розумні люди казали, що від японців добра не чекай, але якось все були сподівання, що злякається японець російської моці та величі, схилиться перед багнетом православного воїнства. Але ж ні, посягнув азіят косоокий на нашу ісконну землю.

— Як я вам заздрю! — каже аптекар і зітхає з таким сумом, наче оце я жити залишаюся, а йому помирати.

— Чому ж тут заздрити? — не втямив я, бо воно з похмілля думки, наче риба з солітером: неквапливі й лише поверху ходять.

— Бо ви молодий, підете добровольцем до армії, будете ворога бити, станете героєм японської компанії, а мені сиди та газетки читай про подвиги наших воїнів! Ех! Та був би я хоч на десять років молодшим, пішов би на війну! — старий аж кулаком по столу грюкнув, потім за кулак свій схопився і засичав. Боляче.

Дивлюся я на нього і дивуюся. Наче стара людина, мав би розуму досі нажити, а таке верзе. Мабуть, ніколи у війську не служив, якщо війною марить. У нас у Туркестані наче й війни не було, і газети про нас не писали, та кулі біля вуха подекуди співали, й не одного сіромаху з нашого полку ми у тамтешній гарячий пісок зарили. То якось на війну мені не дуже хочеться.

Коли на вулиці натовп завів «Боже, царя храні». Ну це правильно, бо про Бога і про государя ніколи не зайве згадати.

— У мене два племінники, так уже побігли у добровольці записуватися. З самого ранку! Кажуть, страшні черги у прийомних пунктах! Усі ж бажають на війну, щоб героями стати! — знову старий зітхає. — Я ж ще на турецьку війну хотів піти, але не зміг через хворобу. Запалення легень, звідки й узялося! А коли одужав, наші вже турка побили. Думав, може, ще якась війна буде, але так і не пощастило мені. Тепер же старий я, так і не побачу війни!

— Ну, воно як так, то і так, — кажу йому заспокійливо, а то бачу, що розійшовся дід, наче вовк у вівчарні.

Розкланявся я з аптекарем і вийшов на вулицю. А там всі бігають, кричать, у гурти збиваються. Ну, як подуріли люди. Коли хапає мене хтось за рукав.

— Іване Карповичу! Там Митрофан той-во! — кричить мені хлопчина з наших. Він наймолодший в околотку, і йому зі справ поки хіба що самовар розпалити довіряють та за пиріжками збігати.

— Що, Митрофан? — не розумію.

— Та у чайній крамниці! Японців стріляти зібрався! — кричить малий, а я аж очі закриваю від того крику. Та як не закривай, а скрізь землю не провалишся, хоч і хотілося б.

— Веди! — кажу хлопцю. А сам здогадуюся, що з учорашнього Митрофан спати ще не лягав, десь всю ніч волочився кабаками і до такого стану дійшов, що не те що японців у Києві, а й африканських слонів чи град Кітєж, що з вод Дніпра виступає, уздріти міг спиртовими своїми очима. Він, загалом, чоловік незлостивий та сумирний, але по п’яній справі такий дурний робиться, що нехай Бог милує та заступить.

Хлопець біжить, я за ним ледь встигаю, пробиваюся через натовп. Забігаємо до тієї чайної крамниці, а там всі прикажчики біля стіни поставлені з піднятими руками. Вигляду вони азіатського, в одежах якихось дивних та бліді, наче смерть. Поруч походжає Митрофан та браунінгом своїм розмахує.

— За зраду государя і отєчєства та за підлий напад на наші православні броненосці у Порт-Артурі приговорюю вас, япошок проклятих, супостатів жовтошкірих, нечисть косооку, до смерті! — кричить він. У ногах у нього плазує господар крамниці, вигляду європейського, та молить змилуватися.

— Не стріляти, змилуйтесь! Не японці це ніякі! Не японці! Вони киргиз-кайсаки з Семиріччя! Це я їх за японців видавав, бо люди думають, що справжні японці на чаї добре знаються. Знаєте, як важко зараз колоніальним товаром торгувати, що тільки не зробиш, щоб покупця заманити! І звідки я тут, у Києві, справжніх японців міг узяти? Не японці! Піддані государя-імператора! — верещить господар, наче різаний, та цілує Митрофану чоботи. Тільки невмолимий той.

— А мені вони всі на одну морду, гади косоокі! Жовта загроза! На Білого царя руку підняли! Ну я вам покажу, як на наш православний флот нападати! — і наводить браунінг на прикажчиків, які тремтять, як три волосини на лисині у вітряний день. Бо ж бачать вони, що вистрелить же, дурень, вистрелить, нехай йому грець!

— Митрофане, облиш, це не японці, а наші добропорядні піддані, — кажу тихенько, щоб не перелякати гаспида.

— Ваню! — дивиться він на мене і посміхається. А очі в нього порожні та бездумні, як у немовляти. Так розумію, що вгамувати не вгамую, тут тільки обдурити треба. То зробив серйозний вигляд і як рикну, аж голова ледь на тисячу шматків не розлетілася:

— Я з наказом, Митрофане! Японці десант висадили з Дніпра, зараз Лавру штурмують! Хочуть святі реліквії забрати і Лавру осквернити! Нам із тобою обороняти її доручено, на смерть стояти велено, до останнього набою, за вєру, царя і отєчєство! Хлопці та їх благородіє вже з останніх сил відбиваються! Мерщій на підмогу!

— Лавру хочуть осквернити? — заревів він люто.

— Не дай, Боже! — і давай я хреститися. Митрофан на мене глянув і сам давай хреститися. Але ж браунінг у руці хресне знамення творити заважає, тому Митрофан його в кишеню