Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

— Мені необхідно терміново потрапити до Києва, справа державної ваги!

Пристав поклав надкушеного огірка на стіл і обережно поставив налиту чарку.

— Ти, голубе, не спіши, зараз ми все вияснимо, що то за справа, чому ти з ножем по ночах бігаєш… Чи то не ти, бува, зарізав тиждень тому купця Федора Спиридонова? З ярмарки він вночі повертався, а ти його взяв і зарізав, гроші забрав і крам недопроданий — три сувої білого ситцю в квітку…

— Якого, до дідька, купця в квітку, я з охоронного відділення, філер Підіпригора! Телеграфуйте штабс-капітану Мельникову, терміново!

— А ти, голубе, ножика спершу поклади, документ пред’яви. І не знаю я ніякого штабс-капітана Мельникова, — усміхається пристав недобре і до кобури лізе.

Еге ж, кепські справи. Вони ж мене тиждень тут можуть протримати, я ж посвідки не взяв із собою, на похорон їхав. У нас, у Києві, фараони не дуже кмітливі, а у цій глушині взагалі барани. Як не лютую я, але розумію, що не можна зараз по серцю вчиняти, бо нароблю справ.

— Ви не хвилюйтеся, ваше благородь, — кажу так заспокійливо, бо і сам розумію, що виглядаю серед ночі дивно, забіганий та з ножем.

— Ось ножичка кладу обережно, не душогуб я ніякий, а теж із поліції, документ, мабуть, випав, коли з поїзда стрибав. Виявіть сприяння, бо впізнав небезпечного державного злочинця, він одного з наших вбив, треба негайно доповісти начальству, — кажу я, але дивлюся, усміхається далі той пристав, паскуда. Ні, бачу не звариш каші з цим дурнем, їй-бо, не звариш. Треба викручуватися якось, бо до цього аби на третій день дійшло, а мені чекати стільки не можна.

Тут підводиться пристав і до мене йде.

— Не надуриш ти мене, голубе, не схожий ти на поліцейського, а тим більш на жандарма. Я тебе затримую до з’ясування особи.

Таким тільки дай із людини позбиткуватися. Не люблю я таких, їй-бо, не люблю. І часу в мене не було, то вдарив. Мого удару кулаком у перенісся пристав, вочевидь, не очікував і лантухом звалився на землю. Мабуть, і не чув про бокс, зайняття таке шляхетне, якими англійські інженери на Михайлівській гірці по вихідних займалися. Я якось проходив, зацікавився, попросився навчити. Спочатку важко було, побили на синю сливку та сміялися ті англійці. А я терпів та вчився, і потім вже бив їх сам. Так міг прикластися, що яка б людина не міцна була, а впаде і ні мур-мур.

— Якби я на поліцейського був схожий, тоді гріш мені ціна була б у базарний день, сидів би таким, як ти дурнем у якомусь глухому закутку. Просив же, як людину тебе, допоможи, — кажу приставу.

Потім витяг у нього з кобури револьвера і запхав собі до кишені.

— Коли буде поїзд на Київ? — питаю залізничника.

Станційний наглядач зблід, сидить, наче йому обличчя сметаною помазали. Тремтить, перелякався.

— З першого разу питання не розуміємо? — трохи дратуюся я.

— За дві години харківський пасажирський! — доповідає залізничник. — А товарняк ось-ось вже буде, тільки не зупиняється він у нас.

— Зупиниться, голубе, зупиниться. Тобі наш государ любий саме для таких оказій семафор довірив, — кажу я і револьвером для переконливості помахую. Як любить казати їх благородь, добре слово і револьвер завжди переконливіше, аніж просто добре слово.

Залізничник затрусився весь, на ствол дивиться.

— Це злочин, кримінальний — втручання у роботу залізниці, — каже пошепки, а сам очей із револьвера не відводить.

— Не переймайся, чоловіче, то моя морока. І свідок он твій лежить, вже до тями прийшов. Підтвердить потім, що я тобі зброєю погрожував. Зупиняй, голубе, поїзд.

Все пішло, наче по маслу. Потяг зупинили, я у паровоз заскочив і поїхав до Києва.

Під містом вже попросив машиніста збавити хід і зістрибнув перед Сортувальною, бо ж напевно чекали на вокзалі мене. Знайшов візника і подався одразу до квартири лікаря. Порожня вона була, навіть не зачинена. Обнишпорив усе. Шухляди порожні, шафи теж. У попільничці кілька недопалків дешевих папірос і хрусткий чорний попіл від якихось спалених паперів. Нічого… А подушка в прихожій лежала, в кутку біля вішака. Ось із чого він горб собі робив. Горб же фальшивий був, він ту подушку під плечі намощував, артист чортів. Напевно, одразу за нами і втік душогуб. Стах, царство йому небесне, молодцем був, виявив небезпечного гостя. А той просто перевіряв місцевих есерів, чи немає за ними стеження. Обережний і розумний, гад. Обвів круг пальця нас усіх, як дітей малих і, напевно, вже встиг із міста чкурнути. Якщо так, то зараз вже австрійський кордон перетинає.

Я подався до власника будинку. Той був не вельми привітним, бо вже спав, та мені не до китайських церемоній було. Втім, нічого особливого я від нього не дізнався. Два дні тому якась дамочка зняла квартиру на прізвище Дуліна Івана Миколайовича, заплатила за тиждень вперед. Приваблива чорнявка, вбрана добре, не з бідних. Пожилець на наступний день з’явився. Як положено, паспорт пред’явив, нічим підозрілим не займався, вів себе тихо, горілки не пив, іншим мешканцям дому не заважав, візитів до нього не було.

Не густо наловив, паспортів у такого закордонного фрукта може бути ціла купа. Одне що є — в обличчя його знаю. Тут нарешті сяйнуло мені — серед заарештованих немає жодної дамочки. І взагалі — дивний якийсь цей гурток. Ніхто з них раніше не притягувався, всі чисті, молодняк шмаркатий із інтелігентів, переважно побазікати збиралися про лиху долю простого народу, ми таких зазвичай і не чіпаємо без потреби, часу шкода. Чим вони цього смаленого вовка могли зацікавити? На допитах сипалися один за одним, як стиглі груші в серпні, але про цю чорняву дамочку ніхто не прохопився. Тоді виходить, що вона не їхня, і є ще одна добре законспірована група, про яку ми нічого не знаємо. Бо з якого доброго дива