Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко
Прибігаю, а їх благородіє стогнуть.
— Води дай, голова!
Побіг по воду, а як повернувся, то штабс-капітан зиркає на мене сердито.
— Навіщо мене облив вночі, мерзавець?
— Кого? — дивуюся я.
— Он, весь диван мокрий! — скаржиться він.
Довелося пояснити пану штабс-капітану, що ніхто його вночі не обливав, а що сталося, так то наслідки розслаблення організму від зайвого спиртоузу. Розчервонівся Мельников із сорому, а я побіг до господарки. Та знову давай кричати.
— А ну замовчи, стара карга! — як гримну на неї. Вона і сіла. Знаю я, як із ким балакати.
— Грій воду, помитися пану треба.
— Яка вода? За чотири місяці…
— Мовчати! Борг отримати хочеш? Якщо хочеш, то грій воду. Пан помиється і на сватання поїде. Як одружиться, то буде в нього стільки грошей, що і борги віддасть, і ще приплатить. Розумієш?
Киває вона головою.
— Швидко тільки!
Води нагріли, Мельникова у ванну, помив я його, потім відвіз до перукаря, далі додому, одяглися. Підніс дзеркало, подивились їх благородіє і задоволені лишилися — бо вже на людину схожі стали.
— А тепер ось вам на візника, їдьте до університету.
— Навіщо?
— Там буде дискусія про аграрну реформу. Поспілкуєтесь із професором Дубровицьким. Ось, по дорозі почитаєте.
Дав йому аркуш, який вчора в бібліотеці навиписував. Професор Дубровицький багато чого з аграрного питання писав, але не все я зрозумів. Що второпав, так те, що пропонував він знижувати обсяги продажу збіжжя за кордон, замість того тут його використовувати, хоч борошно молоти, хоч на корм худобі й потім уже м’ясо продавати. Стверджував, що дасть це велику кількість робочих місць, дозволить працевлаштувати селян у перенаселених губерніях, а ще казні будуть прибутки великі. Чи справді так, чи ні, не знаю, та й не моя то справа.
Побіг я у фотосалон, бо якраз вівторок сьогодні був. Про все домовився, в обід прибіг у контору, а там Мельников, аж сяє весь. Схопив мене і розцілував у губи, чого ніколи ще не траплялося.
— Ну, Іване Карповичу, ну й хитрун ти! Вдалося все!
— Вдалося?
— Ще й як! Спочатку виступав один професор із Петербурга, відомий чорносотенець. Все доводив, що тільки великі господарства годують країну і Європу, тому змінювати нічого не треба. А селяни, замість працювати на благо отєчєства, п’ють горілку і через те бідні.
І на мене дивиться ласкаво через окуляри — либонь, тому що я жандармський офіцер і повинен поділяти його погляди. А тут я встаю, і як припечатав його — кажу, що саме через бідність і безземельність нашого селянства почалися заворушення по усій імперії, тому що коли селянин має землю — він господарюватиме собі на дохід та на славу отєчєства, а не бунтуватиме проти государя. І далі як по писаному я з аркуша твого напам’ять як видав тираду!
А після мене професор виступив, розповідав про потребу реформ, а потім навіть у гості мене сьогодні запросили на чай увечері. Даша там буде!
Аж підстрибує на місці їх благородіє, очі горять, ну наче не досвідчений офіцер, а хлопчик якийсь. Побажав я йому успіху, а сам побіг у справах, яких було достатньо.
Увечері приїхав Мельников у контору знову сумний і похнюплений. Скаржився, що Щербатов уже Дашу зовсім охмурив і збирається до Італії везти, показувати тамтешні пам’ятки.
— Чим я Італію переб’ю, чим? — аж кричить мені Мельников.
— Переб’єте, переб’єте, ваше благородіє, — заспокоюю, — велике діло та Італія.
Вночі зустріч у мене була. Приніс я на неї вісім пачок листівок. Приймав їх один прикажчик із Подолу. Він поза роботою в есерів завідував розклеюванням прокламацій. На гачку в нас був і тому відмовити мені не міг. Вже зранку увесь Київ обвішаний був листівками, в яких розповідалося про походеньки одного багатого отприска Щ., який у публічному домі катався на дівчатах верхи і лупцював їх нагайкою, називаючи кріпачками, а себе государем. Щоб уже не наплутали читачі, в листівках згадувався автомобіль «Хорх» цього Щ. А внизу листка ще й промовиста карикатура намальована.
Скандал був страшний, але листівки — річ сумнівна. Ось вже коли наступного дня про це в місцевих газетах надрукували, ось тоді вже дійсно почалося. Щербатов подав газети до суду за образу, однак у адвокатів тих газет звідкілясь несподівано з’явилися промовисті фотографічні знімки. Як же реготали присяжні з тих світлин… А потім це і у петербурзьких виданнях з’явилося, бо преса смажене любить.
Офіцерський суд честі його полку почав вимагати переведення, а государ-імператор, як довідалися про цю історію, то дуже роздратовані були, аж ногами тупотіли. Де і подівся Щербатов із Києва. Заслали його аж у Красноярськ, із підвищенням, звісно. Там його через рік убили місцеві мешканці, яких він швидко налаштував проти себе характером своїм собачим.
А Мельникову, без головного конкурента, дорога до серця Даші Дубровицької була відкрита. Навіть мене на весілля запросили. Це професор наполіг, щоб челядь хоч і за окремим столом, але поруч сиділа. Ліберал. І першим тост сказав, просто цілу промову, ніби на засіданні думи.
— Шановні гості. У цей знаменний день я дуже радий, що моя донька Дар’я вибрала собі в чоловіки чесну,
