Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

справу думати. Якби воно все зробити по-розумному та нишком, щоб і вашим і нашим, одним махом, сімох побівахом. Сидів, чухав потилицю, як мені до того поганця Щербатова підібратися. Коли нарешті згадав, що це авто бачив я коло одного закладу цікавого на Хрещатику. Тому одразу і подався туди зі швейцаром переговорити. Поважний той швейцар і неприступний, галунами золотими розшитий, ніби камергер його імператорської величності. Навіть не сам двері відчиняє відвідувачам, а хлопчик, що у нього на побігеньках. Спочатку ні в яку говорити зі мною не хотів. Довелося цілого рубля дати. Тоді він Щербатова згадав, розповів, що зволять їздити пан підполковник сюди по вівторках та п’ятницях і завжди одразу двох дівчат замовляють: Люсьєнку та Жульєнку.

— І що за дівчата?

— Дорогі дівчата, тобі не по кишені. Вони зараз кохвей п’ють, тільки прокинулися.

Воно хоч вже і полудень, але я не дивуюся, бо ж робота у дівчаток закінчується пізно, ось і сплять довгенько.

— Ну, я піду побалакаю з ними, — кажу. А швейцар руку переді мною поставив.

— Не можна туди, ще не працюємо.

Довелося тому жмикруту ще рубля дати. От гад, звик з усіляких купців та цукрозаводчиків дерти чайові, совісті геть немає, а куди ж мені до них братися! Втім, на таку святу справу і двох рублів не пошкодую.

Поговорив я з дівчатами, цукерками шоколадними пригостив їх, вони мене кофієм. Побалакали ми душевно. І недаремно я потратився — мене здивувати нелегко, та від розповідей Люсьєнки та Жульєнки я аж присвиснув. По тому одразу побіг на Поділ до фотосалону Гюнтера Шульца.

— Доброго дня, пане Гюнтере, як ваш синок поживають?

Хороший чоловік той Гюнтер — працьовитий, не дурний. Та син його свого часу в університеті не з тією компанією зв’язався, мало до каторги не загримів, але ми допомогли йому викрутитися. Тож зустрів мене пан Шульц як рідного, навіть шнапсу по чарочці налив, хоч німці до випивки строгі.

Розказав я йому, що і як. Трохи скривився Шульц. Каже, не до душі мені така робота, Іване Карповичу, але мушу, бо до кінця життя вам винен за сина.

Повернувся я до околотку вже під кінець дня. А хлопці кажуть, що штабс-капітан у кабінеті зачинилися і стогнуть. Не інакше, як зуб болить у його благородія, тому й не потикаємося.

Пішов я туди, постукав у двері:

— Це Ваня, пане штабс-капітане, — кажу тихенько, — можна до вас?

— Пішов геть! — гримає Мельников, але я не йду, стою.

— Ванька! — кричить десь за хвилину штабс-капітан. — Зайди!

Заходжу. Сидить його благородіє сумний та вже геть нетверезий. Опустив голову, а на столі револьвер лежить розібраний. У барабані лише один набій. От лишенько, чув що то забава така у панів офіцерів наших є, коли нап’ються. Закладуть кулю до барабана, крутнуть і до скроні долю випробовувати. Не один дурний собі так голову розніс — бо не треба Бога гнівити. Та й штабс-капітан ніби не юнкер шмаркатий, мав би вже у свої літа якийсь розум нажити.

— Принеси мені з «Абісинського короля» водки, — каже штабс-капітан.

— Не поможе у цій справі горілка, ваше благородіє.

Подивився на мене штабс-капітан, примружив одне око.

— У якій такій справі?

— Ясна річ якій. Із донькою професора Дубровицького.

— А-а-а-а! — кулаком по столу. — Навіть ти знаєш!

— Аякже, у мене ж робота така, щоб усе знати і вам доповідати.

— І що ти тут можеш доповісти! Що? — кричить штабс-капітан, а потім дивиться на мене, з надією такою невеличкою.

— Можу вам доповісти, ваше благородіє, що мета ваша непроста, але вона того варта. Бо придане неабияке за баришнею професорською буде.

— До чого тут придане, дурню! Це ж почуття! Кохання! Ти хоч знаєш, що це таке, морда ти необразована!

— Знаю, що коли є хороше придане, то воно почуття тільки зміцнює, а ось коли голий та босий, то глядь — куди і поділося те кохання, а залишилися самі злидні.

— Селюк ти, Ванька, приземлена істота! Немає в тобі польоту душі! Все рублем міряєш! Я ж її кохаю! Як згадаю, так серце і тьохкає. Дашенька, любов моя… — каже він тихенько, очі закриває, збирає губи сердечком і наче цілує свою кохану.

— Що селюк, то селюк, ваше благородіє, але послухайте мене дурного.

— Що ти можеш порадити, щоб тебе слухати?

— Ну, як всю справу влаштувати.

— Чи ти здурів? Як ту справу облаштуєш, коли професор Дубровицький багатій і до того ж охранку на дух не переносить, ліберал чортів! А ще поруч той мерзавець Щербатов крутиться, грошей має багато і зв’язки при дворі!

— Ваше благородь, так ви ж, бувало, самі з револьвером на бомбістів йшли, у хлопців за спинами ніколи не ховалися, а тут якогось хлища напомадженого злякалися.

Стрепенувся Мельников, вуса сторчака стали, очі загорілися, кричить — я його на дуель викличу, застрелю як собаку, мерзавця.

Ну от, скажи дурному Богу молитися, так він і лоба розіб’є і підлогу подряпає. Яка там дуель, до дідька? Замість у карти грати, краще б у стрільбі практикувалися час від часу, бо за десять кроків із револьвера у відро через раз влучають… Наглядати за його благородієм треба, щоб дров не наламав, а то ще та дурна кров його до могили чи Сибіру доведе, а мені потім до нового начальства з усіма його новими тарганами у голові звикай…

— Це протизаконно, ваше благородь, і насмілюсь додати — просто по-дурному. Не буде він із вами стрілятися, самі знаєте, як такі лейб-гвардійські павичі до жандармів ставляться. Посміється з вас та й по всьому, — кажу обережно.