Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

— Слухаю, — кажу я.

Починаємо обговорювати план. Вони досвідчені люди, з ними приємно працювати. Все передбачили, розрахували, підготували. Я буду за візника, який підвезе графиню і радника. Студент і офіцер будуть вже у банку, я чекатиму на вулиці. А вони наставлять зброю і заберуть гроші. Там багато повинно бути, сподіваються, тисяч сто, не менше. Потім вийдуть графиня і радник, сядуть до мене, я поїду, а студент і поручик відступлять пішки прохідними дворами. За годину зберемося на квартирі.

— Ось ваша зброя. Але стріляти тільки у крайньому випадку, коли іншого виходу не буде, — повертає радник мій браунінг.

— Працюємо тихо, — погоджуюся я.

— І спокійно! — це радник каже поручику, який помітно нервує. — Спокійно.

— Так, так! — поручик киває головою. Ох, не довіряю я йому. Занадто нервовий, може наробити справ.

Але все відбувається, наче по нотах. Ось вже я на бричці під’їхав до банку. Графиня та радник пішли всередину. Я спокійно сиджу, лускаю насіння, озираюся навколо. Спокійно все. Он на перехресті стоїть городовий, навіть не здогадується, що відбувається. Знову відчуваю погляд. Хто на мене дивиться? Я ж бороду приклеїв, шапку на очі насунув. Ніхто б мене не впізнав, але хтось дивиться. Посміхаюся. Мабуть, поручик мене на мушці тримає. Не довіряють, перевіряють. Тільки смикнись, Ваню, як отримаєш кулю. Напевно ж, і до мого браунінга холості набої зарядили. Молодці, молодці, серйозні люди.

Чую постріл. Ледь чую, бо ж у будівлі, в якій банк, стіни товсті, все приховають. Бачу он кілька людей зупинилося, прислухаються.

— Наче постріл? — питаються.

— Та ні, то я, — кажу і ляскаю батогом по бруківці. Воно і дійсно схоже. Заспокоїлися люди, пішли собі.

Коли виходять графиня і радник із повним саквояжем. Студент на дверях залишився.

— Поїхали, — спокійно наказує радник.

Їдемо. Он бачу і поручика, дійсно за мною слідкував, а зараз тікає. Швиденько відводжу графиню і радника, потім відганяю бричку подалі, швидко перевдягаюся у підворітті. Коли йду, то бачу, як побільшало на вулицях поліції і козаків. Кажуть, що щось пограбували, вже розповідають, що зі стріляниною і вбиті є, та не один. Постріл, значить, один, а вбитих багато. Люблять наші люди язиками чесати.

Заходжу до квартири. Студент вже прийшов, чекають поручика. Далі план такий — передати гроші бойовим групам, щоб ті закупили зброї, а самим залягти на тиждень-другий на дно. Бачу, як студент йде до туалетної кімнати. Вичекав півхвилини, потім йду за ним. По дорозі заходжу на кухню і беру ножа — довгого та гострого. Ось студент виходить, бачить мене, посміхається, а я б’ю його ножем. Ще в селі вмів свиней різати, колієм був, то скажу я вам, що людину зарізати легше. Один удар — і все. Студент сповзає по стіні вже мертвим. Виймаю ножа і повертаюся до кімнати. Там спокійно підходжу до радника зі спини і перерізаю йому горлянку. Графиня кричить, я б’ю її, валю на підлогу і затикаю рот, в’яжу руки. Коли підводжуся, радник у агонії соває ногами по підлозі.

У двері дзвонять. Я відкриваю, поручик дивиться на мене здивовано — мабуть, у крові я забруднився.

— Студент поранений, у нас городовий стріляв, — кажу, — ледве відірвалися від погоні.

Поручик кидається до квартири, я чіпляю його за ногу, він падає, кидаюся зверху, б’ю по потилиці руків’ям свого браунінга. Б’ю, допоки поручик ще сіпається. Потім підводжуся, зачиняю двері, вмиваюся у ванній. Витираю відбитки своїх пальців. Хто зна, а раптом слідчим потім забагнеться робити дактилоскопічні дослідження? Метод сумнівний і новий, але все одно треба бути обережним.

Далі дивлюся на графиню. Все ж красива баба, шкода вбивати. Беру килим, закатую в нього графиню. Перев’язую кінці, щоб не видно було, що всередині. Відчиняю саквояж. Гроші, багато грошей, я стільки ще не бачив разом. Пачки асигнацій!

З килимом на плечі й саквояжем на руці виходжу та зупиняю візника. Потім змінив візника, згодом ще трьох змінюю, щоб заплутати сліди. Заходжу з чорного ходу до Розочки Шпільман.

— Мадам, я чув що ви збираєте овес до Аргентини.

Вона дивиться на мене.

— Ваню, ви ж з охранки, яке вам до того діло?

— Маю я дещо для вас, пані Розо. — Кладу килим на підлогу, розмотую. — Ось. Скільки дасте?

Розочка починає ретельно обдивлятися графиню. Звісно, що то ніяка не графиня, вони ж усі ряджені були.

— Одного зуба немає, — каже Розочка.

— Передні усі цілі, а того, що немає, — не видно, то яка різниця? Вона ще на роялях грати навчена, — набиваю я ціну.

Торгуємося. Розочка неабияка скнара, але я теж не дурень і розумію, що цю білошкіру та ніжну панночку можна продати кудись у закордонний бордель дуже дорого. Нарешті домовляємося. Розочка платить і я йду.

В мене залишилася ще одна справа у маленькій підвальній квартирці неподалік від Бібіковського бульвару. Стукаю у старі, вкриті пухирями старої фарби, двері. Відкриває Войцеховський, колишній професор університету, давно вже звільнений за розповсюдження серед молоді шкідливих думок.

— Ваню? — дивується екс-професор. — Ти що тут робиш?

— Я зробив, — кажу і заходжу. Не люблю на порозі балакати.

— Що зробив? — дивується він, а потім дивиться із зацікавленням. — Що?

— Пам’ятаєш, ти мені про того німця розповідав? Що ото голова в нього боліла, а він про надлюдину торочив.

— Ніцше! — згадує Войцеховський.

— Ага, про Ніцше.

— То й що? Що ти зробив? Ну кажи, не тягни, що?

— Вбив. Чотирьох. Ні за що, — кажу.

— Чотирьох! Вбив! — чомусь радіє Войцеховський, аж слиною з тонких, вкритих брунатною плівкою губ. — І що, відчув? Відчув,