Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко
— Ну, Ваню, ну, кажи, розповідай, що відчув? Сподобалося тобі? Крила виросли! Відчув себе боголюдиною! Бо ж ти долями керував! Питання життя та смерті вирішував! Без усяких там обставин! А просто вбивав! Ну, розкажи, Ваню, розкажи, я ж давно про це мріяв! Стати надлюдиною! Але я слабкий, я не міг наважитися! А ти, ти зміг! Ти — сильний, ти — надлюдина, Ваню! Про тебе Ніцше писав, про таких, як ти! Про білявих бестій, що зруйнують цей огидний буржуазний світ! Ваню, вклоняюся тобі, як майбутньому, що виблискує світлом сталевої волі та залізних м’язів! — Войцеховський і дійсно вклоняється мені, ледь руки не цілує. — Що ти відчув, Ваню, ну, кажи, кажи! Я хочу це почути! Коли вбив ні за що? Що почув? Політ? Крила за спиною? Ваню, не мовчи! Що?
— Ніби у лайно вступив, — кажу я правду.
— Що? — Войцеховський вирячився на мене.
— Дурень твій Ніцше. І правильно тебе з університету вигнали, щоб ти людям голови не задурював.
— Ваню… — встигає сказати Войцеховський, а потім я його б’ю по голові браунінгом. Він непритомніє і падає. Відношу його на диван, заглядаю у невелику шафу на стіні. Там беру шприц і морфій. Войцеховський вже давно на морфії, за нього і працював на охранку. За ампулу готовий розповісти будь-що. А знав він багато, бо був вхожий до кіл бунтівників. Набираю повний шприц. Шукаю вену на руці, але там все сколото. Доводиться задирати брудні штани, знаходити вену на нозі. Роблю укол і вкладаю шприц у руку Войцеховського. Вколов потрійну дозу, після такої до Страшного суду не прокидаються. Зачекав, поки він не припинив дихати, тоді пішов. Ставлю у тій справі крапку. Потрапив у халепу, але врятувався, підчистив все так, що комар носа не підточить. Повертаюся додому, висипаю саквояж на ліжко. Там пачки грошей. Починаю рахувати їх. Виходить під сімдесят тисяч. Вже думаю про те, що напишу рапорт на звільнення і поїду до села. Коли одна з пачок розсипається. І я бачу, що в них газетний папір. По купюрі зверху і знизу, а між ними папір. Рву інші пачки, а там так само. Дивлюся на цілу купу паперу і починаю реготати. Чув же, що банки, налякані частими нападами, почали робити ось такі дулі грабіжникам. Справжні гроші ховаються десь, а в сейфі лежить ось таке. Їжте, не обляпайтеся. Оце тобі й відставка, і будиночок у селі, й садочок, і жіночка, і дітки, і щасливе та тихе життя до самої смерті.
Аж закричав із відчаю і пересердя, підхопився і…
І прокинувся. Сиджу в ліжку і кричу, наче корова недоєна. Аж самому перед собою соромно. Замовчав, у вікно дивлюся, а там глупа ніч. Згадав, що увечері ходив за тим самим Войцеховським на збіговисько якесь. Ото там про Ніцше багато балакали, потім ще про поляка одного, Достоєвського чи що. Надлюдина, чи твар тремтяча, чи право маю, поза добром та злом, інша маячня. А потім Митрофан Скоробагатько після служби покликав у гості. Йому свіжини батьки з села передали, дві торби смаколиків. Посиділи ми гарненько, випили горілочки, поспівали. Добрі були і кров’янка, і сальтисон, і ковбаска домашня. Смачна та жирна. Ото через таку їжу, мабуть, і верзеться вночі бозна-що! Скількох людей убив! Тьху! Наснилося ж таке.
Пішов до цеберка з водою, випив кухоль, постояв, щоб маячня всяка з голови вийшла. Далі вже спав добре. І снився мені садок вишневий у квіті, самовар та миска колотого цукру. Оце і я розумію сон, а не всяке там патякання бузувірське.
Сватання штабс-капітана
Ось уже і до Нового року йдеться. У нас в околотку затишшя — у такі дні жодна падлюка нічого поганого не замишляє супроти нашого любого государя і отєчєства. Навіть бундівці, що Новий рік не святкують і в Христа не вірують, тихо себе поводять. На вулиці тріскучий мороз, сипле дрібним сніжком. Сидимо із хлопцями у філерській, у дурня ріжемося знічев’я — сьогодні штабс-капітан Мельников нікуди нас не послав, а сам папери розбирає. Якісь сердито до кошика викидає, інші на різні купки розкладає, наче пасьянс. Марудиться його благородь, на годинник поглядає. Воно і не дивно, бо сьогодні вранці прибув кур’єр від самого генерал-губернатора і вручив йому конверт. Розцвів його благородь, ніби орден йому вручили, прибрав таємничий і значущий вид. Теж мені великий секрет — прислали йому запрошення на новорічний губернаторський бал, бо ми два місяці тому замах на генерал-губернатора попередили. Мені Федька, що письмоводітєлем у канцелярії губернатора служить, ще тиждень тому про це розповідав, коли ми у трактирі випивали разом із ним та Митрофаном Скоробагатьком.
Ось і день збіг, виходить його благородь із кабінету і каже — усе, хлопці. Біжіть, Новий рік зустрічайте, тільки міру знайте, високу честь мундиру нашого не ганьбіть перед обивателями. Я теж за шапку, а його благородь тут і каже — а тебе, Ваню, я попрошу залишитися.
Ой, не люблю, як він мене так лагідно Ваньою кличе. Невже знову цілу ніч під якимось парадним мерзнути, допоки пани революціонери горілочку питимуть? От же щастя… Ну воно і зрозуміло, хлопці всі одружені, дітей мають. Кого послати — Івана Підіпригору, бо одинак він, ні з ким йому Новий рік зустріти, нікому подаруночки дарувати, ніхто його вдома не чекає. Взяв пляшку горілочки та навіть випити ні з ким буде. Прикро так стало. Не за Мельникова, за себе дурного. Але не подаю виду.
— Тут, Ваню, ось яка справа. Я гаманця вдома на роялі забув, навіть на візника із собою не маю. А мені ж на бал губернаторський треба потрапити.
— Еге ж, ваше благородь, — думаю, — знаю я той рояль. Коли минулого тижня, випивши із ротмістром Фірксом, сідали у карти грати, то мене не
