Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко
— Виручи, Вань, не в службу. Візьми з нашої стайні екіпаж службовий, завези мене до губернаторського палацу, буцімто ти мій кучер.
Ну що робити? Не відмовиш начальству. Приїхали ми до палацу… Ой нене, які ж ми злидні — люд у великих чинах, при орденах, хто автомобілем розкішним прибув, інші на баских конях лихачами лакованими з оксамитовими сидіннями і хутряними пологами. Як бідні родичі ми з нашою пошарпаною службовою бричкою і сумною сивою кобилою Маруською. Побіг його благородь до палацу, а я сиджу, насіння лускаю, дивлюся довкола. Аж ось під’їздить авто, червоним деревом оздоблене, нікелем блищить, клаксоном дудить вимогливо — поступись, злидото. Звідти офіцер вискакує — підполковник — гоноровий такий, обличчя пещене, вуса напомаджені, шинеля соболем підбита. Говорить крізь зуби, ніби кожне слово дарує. Аж тут серце в мене шпигнуло — змінився він із того часу, роздобрів, у чинах виріс, але не забуду цього поганця, до кінця свого життя пам’ятатиму. Це ж Щербатов, той, із Туркестану, він тоді ще ротмістром був. Через цього виродка я мусив кинути військову службу.
Вискакую я з брички і во фрунт перед ним:
— Здравія желаю, ваше благородіє! Пам’ятаєте мене?
Дивиться на мене олов’яними очима, бачу — не впізнає.
— Я ж Дерещук, колишній унтер-офіцер драгунського полку, де ви ще ротмістром мали честь служити, — дідько його знає, в обличчя наче не впізнав, але прізвище, може, пам’ятає, тому і назвався я чужим.
— Ізвозом, значить, займаєшся? — питає байдуже.
— Так точно! — відповідаю.
— Ну-ну! — протягнув він.
— Ваше благородь, дозвольте запитати…
— Пшол вон, дурак, — кинув він презирливо.
Даремно ви так, ваше благородь, із Іваном Підіпригорою. Дістану я тебе, опудало напомаджене, скільки б зірочок у тебе на погонах не було, тільки зажди трохи. Все одно щось вигадаю, щоб тобі дошкулити…
Тоді цього павича прислали до нас із Петербурга, перевели з кінногвардійського полку, де якісь золоті верби за ним виросли. Вочевидь, вирішили папінька його переховати нащадка у нас до часу, поки не вляжеться скандал у столиці. Але він у нашому полку теж швидко відзначився — за якусь дрібницю вишикував сотню на повну викладку. Півдня простояли на осонні, троє чоловік на той світ тоді пішло — це ж Туркестан. Та йому минулося, папінька у нього генералом при міністерстві двору служить. Та це я потім взнав. А тоді здуру написав скаргу на ротмістра до штабу округу. Все одно нічого йому ніхто не зробив, лише мені довелося лиха за це стерпіти. Ось так я і пішов з армії.
Ноги трохи стерпли, вирішив прогулятися. Вікна великі у тому палаці, до самої землі, все добре видно. Дами і баришні у сукнях розкішних оксамитами шелестять, діамантами сяють, паничі вельможні у статському і військовому походжають, музика грає. А штабс-капітан мій коло дамочки однієї упадає, гоголем круг неї ходить. Гарненька вона, наче і подобається їй Мельников, сміється із його розповідей. Аж тут той Щербатов підходить — не чути нічого, але видно, як він презирливо щось крізь зуби цідить. Навіть руки не подав штабс-капітану, хоч наче вони і знайомі. Ну для таких гвардійських павичів жандармський офіцер — то порожнє місце. Але ж, схоже, вони справді знайомі? Зачекай, Мельников у жандарми з кінногвардійського полку потрапив, допоки папінька його в карти всі статки родини не просадив та не застрелився. А у гвардії служити дорого, там все синки міліонщиків та вельмож, забави у них дорогі — на жалування не проживеш. Бідні у кінногвардійцях не служать, тому мусив Мельников у охранку податися з імператорської гвардії, бо хоч жалування у жандармів не більше, але витрати скромніші. Бачу, Щербатов теж коло тієї дамочки крутиться, пір’я розпускає, ручку її тендітну в білій рукавичці цілує. Ох, не вигорить вам, ваше благородь, нічого супроти підполковника гвардії. Смутний Мельников, стоїть осторонь, вуса закусив…
Прогулявся я трохи, підходжу до хлопців, які своїх хазяїв дожидаються.
— Добридень вам, — кажу, — ось глянув, як пани наші веселяться, аж завидки взяли. А чия то така баришня гарна, чорнявка у блакитній сукні?
— Наша баришня, Дашенька, донька професора Дубровицького. Та не про твою честь, — буркнув сивий дядько-кучер.
— Та куди нам сірим навіть мріяти про таке, але ж хоч краєм ока крадькома глянути на таку красу можна? — кажу.
— Та дивися, нехай хоч повилазить, — великодушно дозволив старий.
— А ось що я тобі, батьку, скажу. Чи не дербулизьнути нам при святі по чарочці? — питаю, а сам пляшчинку з-за пазухи витягаю.
Дядько враз подобрів, посміхнувся у сиві вуса.
— А чом би й ні? Пани довго бавитимуться, а ось у мене і закусити знайдеться — дістає торбинку з хлібом та салом нарізаним, стаканчик.
Налили ми по разу, випили за свято. Тут й інші почали підтягуватися — хто теж мав щось випити чи закусити, а хто й не мав. Випиваємо, регочемо. Тільки шофер щербатовський сидить у автівці, лихий, як сич. Чи то боїться Щербатова, чи себе за цабе велике має через те, що шофер, а не якийсь там візник.
Налили ми знову, випили.
— А що, — кажу старому, — я чув, ніби ті професори окрім книжок своїх нічого за душею не мають, у злиднях живуть?
— Сам ти злидень, барин мій — один із найбагатших поміщиків Чернігівської губернії. Землі у нього — день можеш їхати. Спитай — чия земля? Знаєш, що скажуть? Пана Дубровицького земля. Ось так. Із самим Мілюковим мій пан дружбу водить, його навіть раз Пуришкевич водою облив просто на засіданні Державної Думи, так вони сперечалися з аграрного питання.
