Українська література » » Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

---
Читаємо онлайн Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко
таке. Розумієш? Ваню!

— Розумію, ваше благородь.

— Забудь цю справу. Хай їй грець. Забудь. Не переймайся нею, не печися. Стаха тим не повернеш і немає в тому сенсу. Добре?

— Так точно, — кажу. Дивляться їх благородь мені в очі. Уважно дивляться, прискіпливо.

— Ох і очі у тебе, Ваню, каламутні! Нічого в них не побачиш, — сумнівається Мельников. — То домовилися?

— Так точно.

— Ну то йди.

Я і пішов. Зуби зчепив, аж до хрусту. Ніби вже немолодий, а істину просту тільки зараз зрозумів. Лайно ми для начальства і життя наші для них копійки не варті, розміняють як гривеник у своїх ігриськах. Та тільки не такий чоловік Іван Підіпригора, щоб забути те, що пам’ятати мусить. Собаку вдар і та пам’ятатиме, а людині як же забувати?

Не забув. Пам’ятав. Вичікував. За кілька місяців був у Києві один петербурзький журналіст, теж із есерів, тільки легальний. Чистенький, як скельце — ні за що вчепитися, але відомо було у нашому відомстві, що він із їхньою верхівкою знається. Тому треба було за ним подивитися. Я і узявся. Мовляв, справа нескладна, а я прихворів трохи, якраз по мені. Ходив за журналістом півдня, а потім зручного моменту дочекався, підійшов і конвертик до кишені сунув. Потім знову за ним ходив. Он журналіст той до кишені заліз, за папіросками. Дістав конверт, дивиться на нього здивовано. Розкрив, читає папірці, а в самого аж очі на лоба лізуть. Бо там же розписка товариша Горського про отримання двохсот тридцяти рублів у бухгалтерії Київської охранки. Наша бухгалтерія строга — просто так грошей не дають, тільки під підпис. І зберігається у сейфах, але мені розписку таки вдалося роздобути.

Сховав журналіст конверт у кишеню і побіг. Так захопився, що мені довелося його за комір вхопити, щоб він під коня не потрапив. Того ж дня він сів на поїзд до Цюриха. Цілий місяць не було жодних звісток, я вже хвилюватися почав, невже знехтували моїм повідомленням. Але, виявилося, товариш Горський у Женеві втонув. Випадково упав із яхти, бідолашний. Можливо, у тамтешньої поліції сумніви були, чому це у пана Горського кишені набиті камінням, а на шиї синці. Але кому там потрібен черговий мертвий росіянин? Тому галасу не піднімали.

Ту газету мені їх благородь вручили і дивляться уважно. А я руками розводжу, мовляв, от же дивина яка, кому написано на роду втонути, того не повісять…

— Ваню! — гримає їх благородь.

— Слухаю! — стаю я струнко.

— Ох, Ваню! — грозить мені пальцем.

— Чого ізволітє? — наче не розумію я.

— Пшол вон!

Я і пішов. Потім газету з тим листом відвіз Стаху на могилу. Якраз рік виповнився. Воно то, хоч панотці й кажуть, що мститися — гріх, але забувати — гріх ще більший. І я Стаха не забув, газетку йому залишив і чарку повну з хлібцем. Що б не так нудно йому було в очікуванні життя райського, яке Євстахію Мусі після Страшного суду гарантоване.


Подвійний нащадок

Дивно якось сьогодні на вулицях. Людно, гамірно, натовпи збираються, люди збуджені, газети читають. А коли натовпи збираються, це нашому відомству завжди підозріло. Бо де натовп, там і безлад. Знову православні жидів мордувати зібралися, чи що то таке, до дідька, робиться? А може, бунтівники банк який пограбували, чи, борони Боже, висадили когось у повітря? Бо витріщакам все одно про що базікати… Треба буде про це начальству доповісти.

Іду я, кривлюся, бо у голові ніби найбільший лаврський дзвін гудить. Ще й нудить трохи і ноги ніби чужі — хилитає, наче тополю на вітрі. Зле мені, недобре. І сам же дурень винен, нащо було п’ятий графинчик брати. Про шостий вже й не кажу, а потім ще хтось сьомого замовив… Добре що хоч неподобств ніяких не чинили, як то з нашими хлопцями трапляється. Лише Митрофан каторжанські пісні рвався співати, що нам службовими інструкціями заборонено.

Набрався вчора, як жаба намулу, от тепер і караюся похміллям. Ось би хоч свого браунінга холодненького до чола прикласти… Але не положено мені зброєю службовою розмахувати перед мирними обивателями. Тільки б їх благородь від мене спіртуозного духу не зачули, бо гніватися будуть.

Узяли ми вчора цілий гурт анархістів, за якими полювали три місяці. Анархісти, ті неабиякі башибузуки, тільки що — одразу за зброю хапаються, а то й завиграшки можуть при арешті служителя закону бомбою дибанути, разом із собою на той світ спровадити. Тому працювати з ними нервово і важко. А тут ми чисто, без жодного пострілу, взяли цесориків. Ну і по трудах відпочили. Тим більше, що їх благородь виписали нам премійку на пропій. Але навіщо було той п’ятий графинчик брати? Є ж правило, що скільки голів, стільки і графинчиків. А нас же четверо сиділо. Так ні, узяли п’ятий. А далі вже понесло, наче коней у кручу. Оце тепер карайся, сучий сину, за те, що розум втратив.

І палить немилосердно, у роті сухо, як у Туркестанській пустелі. Поткнувся було до трактиру попити чаю, але там людно і гамірно. Кричать, галасують, що цигани на ярмарку. А я тиші хочу, бо кожен звук ніби цвях у голову, тому поплентався до найближчої аптеки і взяв склянку зельтерської.

— А про що це народ гомонить? — питаю у аптекаря, старого сивого німця.

— Як, ви не знаєте? Війна ж почалася! — аптекар он аж зі стільця підскочив, витягся у фрунт і очі палають праведним гнівом. От, морда німецька, хоч би дочекався, доки доп’ю, а то зельтерська та мені аж носом пішла, бо ж здивувався я.

— Яка війна? З ким війна? — питаю. Навіть не знаю, хто це посмів напасти на наше любе отєчєство. Чи то германець, чи турок-агарянин? А може, це інтрига британського кабінету чи підступ австро-угорського генштабу? Про все це газети часто пишуть. Бо отєчєство наше з усіх боків

Відгуки про книгу Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: