Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

— І чого?

— Бо ж японці мазепинців хочуть використати для організації безладу в імперії. Газета «Кієвлянін» про це писала, що у Східній Галіції, неподалік Львова, японці таємно проводять військовий вишкіл мазепинців, із тим, щоб закинути їх сюди, підняти заколот супроти государя, відторгнути южноруські губернії і оголосити свою вузькооку Україну! А на допомогу мазепинцям японці одразу нападуть на Севастополь та висадять десант в Одесі при сприянні англійського кабінету! Ось як! — кричить це опудало.

— Пив, мерзотнику? — як гаркну я.

— Токмо для зігрівання єдину чарочку, бо ж морозець ізрядний! — тремтячим голосом доповідає жалісливо студент.

— Пішов геть, дурню. Ще раз трапишся мені на очі — заарештую і підеш до Нерчинська у адміністративному порядку за перешкоджання роботі поліції.

Миттю здимів той студент. А я собі міркую. Таки геть підозрілий тип той Аскер Тамерланович Вєліханов. Шпигун він японський чи ні, але з якого це дива йому українствувати надумалося? І наші рідко коли українствують, а тут прибулець азіатський. Щось тут не те. Побіг я до контори, щоб доповісти начальству.

Та виявилося, що Мельников і всі офіцери на нараді у полковника Скуратівського.

Хлопці усі вже повернулися, гомонять про те, про се. Федька розповідав, що підслухав під кабінетом полковника — пани офіцери про війну говорили. Начебто за кілька тижнів наші чудо-богатирі дадуть прикурити косооким і окупують Японію. Начебто є план такий поділити її на губернії й заснувати нове намісництво Морська Жовторосія і столицю їхню, Токіо, перейменувати у Ніколаєвськ-Тихоокеанський, на честь государя-імператора. А намісником буде призначено великого князя Кирила Володимировича. І нібито наше відомство вже таємно набирає людей для роботи у Японії.

— Ось ви, Іване Карповичу, поїхали б до Японії? — питає Федька.

— Та ні, — кажу.

— Чому? — всі дивуються.

— По-перше, філер мусить бути непомітним. А якщо там всі косоокі, то мене за версту бачитимуть. Що то за робота? А по-друге, і країна не дуже, бідні вони там як церковні миші. Я ж он у журналі «Навколо світу» читав. Їдять один рис, а рибу лише по великих святах. П’ють гарячу рисову горілку, столів не мають, наче свині з підлоги їдять! Що там казати, навіть самовара не знають! Тьху! Навіщо таке комусь потрібне, — дивуюся вже я.

— А от люди кажуть, що як завоюють ту Японію, то всі косооких поділять і віддадуть у кріпацтво. Солдату кожному по десять душ, офіцерам по сто, а починаючи з полковників, так по тисячі! Уявляєш! — Федька аж слину розпустив. — Оце б на війну потрапити! А ще там, кажуть, золота багато! Коштовностей всіляких!

І всі давай про це балакати. Ну зовсім люди показилися. Яке ж там золото та коштовності, коли у людей не життя, а піст суцільний без розговіння? Ані тобі холодцю, ані шиночки, ані сальця вудженого чи ковбаски домашньої або хоча б кров’янки якої. Тьху!

Я аж вийшов, щоб не слухати, як дурні думкою багатіють. Тут бачу Митрофан повертається. Обличчя аж сіре, погляд переляканий, голову в плечі свої широченькі втиснув, виглядає, наче цуцик побитий.

— Доброго дня, Іване Карповичу, — каже.

— Доброго. Де це ти подівся? Вже хвилюватися почали за тебе.

— Та той, відлежувався.

— Після чого це?

— Та не повірите.

— Що?

— Ото пам’ятаєте, як гуляли ми після анархістів?

— Пам’ятаю. Ти ж після того і зник.

— Ага, зник. А до тями прийшов зв’язаний у чайній крамниці на Подолі.

— І що ти там робив?

— Та і сам не знаю. Мене розв’язали, чаєм напоїли і на візника дали.

— Хто це такий щедрий?

— Та власник крамниці й прикажчики його косоокі. Я в них питати почав, що трапилося, та хазяїн мовчить, а вони по-своєму кудахкають, годі те зрозуміти.

— Та що там розуміти? Живий і добре.

— Та добре, але не добре, Івану Карповичу, — кривиться Митрофан.

— Що таке?

— Браунінг я свій просвистів, — киває головою винувато. — Оце останні дні тільки і робив, що шукав його. Але не знайшов.

— Як просвистів? — суплю я брови.

— А так. Немає браунінга. Ех! — розводить руками.

— Ну, Митрофане, тоді готуйся. Зараз же за законами військового часу за втрату службової зброї розмова коротка — повісять тебе на Лисій горі за вироком військово-польового суду. Наказ такий прийшов зі столиці.

Митрофан вирячився на мене, наче баран на нові ворота.

— Як же повісять? У мене ж батьки у селі старенькі та немічні, як вони житимуть без мене, я ж один син у них! Я їм половину жалування свого щомісяця надсилаю. А матуся моя все невістку чекала побачити. Вона завжди мене шпетить, коли я їх провідую, чому я досі одинаком живу…

— Бідні моя мама, вони ж мені казали тоді, щоб я в жандарми не йшов… — аж завив Митрофан.

— Авжеж, бідна, бо син дурень. А ну припини скиглити! — наказую йому. Простягнув Митрофану його браунінг і кажу суворо. — Дивися, Митрохо, цього разу я тебе врятував, бо так і знав, що гульбенити підеш і голову загубиш, не те що пістолета казенного. Але запам’ятай, це востаннє я тебе рятую. Наступного разу підеш під трибунал.

Ох як він зрадів, підхопив мене на руки, наче пушинку, і давай витанцьовувати.

— Іване Карповичу! До кінця життя пам’ятати буду! Віддячу, віддячу! — волав. Ледь відправив його подалі, щоб зі своїми дикунськими радощами у такий важкий для отєчєства час на очі начальству не втрапив.