Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

— Ми до вас, професоре, у справі, — каже Добрянський і розповідає про плани українствующих. — Що б це воно все значити може?

— Не знаю, але нічого хорошого! Змова це, змова! — аж кричить професор, який, поки слухав Добрянського, то дуже збудився. Руки ламає, дихає важко. — На пагорбі у Каневі могила Шевченка, апостола українствующих! А 9 березня — день його народження!

— А кістки та «Кобзарі» навіщо?

— Цього не знаю. Але щось недобре готують! Зупинити їх треба! Арештувати негайно! Козаків викликайте! — аж кричить Бузинов-Семиножков. Від криків тих і Табачок починає гавкати, мало не розривається.

— Тихо! — гримає Добрянський. — Тобто не знаєте, що вони можуть із «Кобзарями» робити?

— Не знаю. Але знаю, що погане щось і противне государю-імператору!

Професор би і далі кричав, але Добрянський йому дав у лоба кулаком і наказав мовчати.

— Якщо хоч слово комусь скажеш, підеш до тюрми. Сам знаєш, за що!

З тим ми і поїхали. Добрянський наказав очей із Вєліханова не спускати.

— Подивимося, що це вони замислили.

— Може, арештувати їх і все? — пропоную я.

— А за що арештовувати? «Кобзар» — книга не заборонена, кістки теж до справи не пришиєш. Нема за що, поки брати, почекаємо. А ти зв’язки шукай іноземні! Щоб змова іноземних держав була!

— Слухаюсь!

Тільки ніяких іноземних зв’язків не виявилося. Самі українствующі старанно готувалися. Спочатку накупили тих «Кобзарів», з усього Києва звезли, потім повантажили їх на потяг, мало не вагон вийшов, повезли до Канева. Туди ж і кістки доправили. А ще гарматку невеличку, козацьких часів. Казали, що колись у війську Івана Сірка вона була.

Восьмого березня увечері зібралися у Каневі всі українствующі, навіть з інших міст багато приїхало. Кількістю двісті тридцять сім осіб! У Канів і Добрянський приїхав, узявши про всяк випадок професора.

Мазепинці трохи в готелі поспілкувалися, а як темніти почало, то пішли на пагорб, який звався Чернеча гора і де саме могила Шевченка була. За мазепинцями поїхали вози з книгами та кістками. А ще дві бочки самогону-перваку.

— Пиячити збираються? — здивувався всьому цьому Добрянський і наказав сотні козаків бути напоготові.

— Діяти за моїм наказом. Якщо подам червону ракету, то атакувати, — нагадав Добрянський козацькому осавулу.

— Арештувати їх треба, арештувати! — бубонів поруч Бузинов-Семиножков, а собачка, Табачок його, дзявулила.

— Пащу їй закрий, щоб не видала нас! — наказав Добрянський.

Піднялися ми на Чернечу з іншого боку, залягли неподалік, почали спостерігати за мазепинцями. Ті стали на самій горі, почали мішки з книгами звантажувати. Склали з них цілу піраміду, потім і мішки з кістьми зверху поклали, далі облили все те перваком. Вєліханов, у білій вишиванці, підперезаний, узяв шаблю та щосили вдарив ним по гарматці. Задзеленчала вона, іскри як посипалися і з тих іскор вогник з’явився. Який швиденько розрісся і ось вже вся піраміда палала. Українствующі ж стали навколо вогню, узялися за руки і вголос почали читати якісь вірші.

— «Кобзаря» читають, гади. Богопротивний твір того свинопаса! — прошепотів поруч Бузинов-Семиножков.

Потім мазепинці дістали з мішків ліри, бандури, торбани, калинові сопілки й взялися на них грати і співати пісень, таких, як ото сліпі каліки-лірники у нас селами співають. Про козака Голоту та Гонту із Залізняком, Марусю Богуславку та трьох братів азовських, та й інших, яких я й не чув раніше. Все співали та співали, а як вогнище догоріло, замовкли, і тут Вєліханов як закричить:

— Повстань, Україно! Прокиньтеся, українці!

Потім Вєліханов набрав попелу в долоню і дмухнув ним на своїх товаришів.

— Нехай цей попіл святий стукає у наших серцях! Прокиньмося! Нехай повстане Україна! — гучно промовив він.

— Ви чуєте, що говорить? Арештувати його, негайно! — зашепотів поруч Бузинов-Семиножков.

— Мовчати! — рикнув на нього Добрянський.

А Табачок, як почав вириватися, наче оскаженів, професор його ледь стримував.

— Табачок, що з тобою? Чого ти, Табачок? Спокійно, спокійно! Ви чуєте запах? Це той попіл, попіл розвіяний смердить! Ото собачка українство і чує! — шепоче професор.

— Справді смердить? — питає в мене Добрянський.

— Не можу знати, в мене нежить. Повний ніс шмарклів, дихати навіть не можу, — відповідаю.

— А тепер кожен візьміть цей святий попіл і розвійте по містах та селах, щоб прокинулися українці й повстала Україна! — урочисто промовив Вєліханов. І почав насипати попіл мазепинцям у кишені та торбинки.

— Я зрозумів! — зашепотів Бузинов-Семиножков, притискаючи до себе Табачка, який наче геть збожеволів, все намагався вирватися.

— Що? — скривився Добрянський, якому набридло всю ніч лежати та чекати бозна-чого.

— Це вони отруту зробили! Не отруту, а інфекцію! Українство, то ж хвороба! Хвороба! Наче чума, або холера! Заразна хвороба! Але зараз хворіє нею мало, то вони оце зробили багато інфекції, щоб рознести всією імперією і заразити, якомога більше людей! Треба їх зупинити! Терміново! — наче у гарячці шепоче Бузинов-Семиножков.

— Дурня! — не вірить Добрянський. — Кого ти попелом заразиш?

— Це не просто попіл, а з «Кобзаря»! І спалений не абиде, а на могилі того свинопаса! А ще кістки козаків, теж бунтівників відомих, і при тому вони ще й своїх кривавих гайдамацьких пісень співали! Той попіл дуже небезпечний! Здорова людина від нього захворіє та перетвориться на українствующого! Треба їх зупинити! — професор весь тремтів, на Табачка і взагалі страшно було дивитися, бо божеволіла собачка.

Між тим Вєліханов розсипав ще гарячий попіл все новим мазепинцям, які підходили до нього.

— Сійте насіння майбутньої України! Не бійтеся, бо Батько з