Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

— Слухай мене! — гримить на мене Каспер. Професор дивиться на мене, потім підносить долоню до моїх очей. Біла долоня, пухкенька — видно, що важкої роботи не бачила.

— Ти відчуваєш спокій. Спокій. Спокій. Хвилі спокою. Одна за одною. Хвилі спокою. Оточують тебе. Тобі приємно. Приємно. Спокій, — професор починав говорити гучно, а тепер потроху стихає. А я дивлюся лінію життя на його долоні. Мене цьому одна циганка навчила. Онде та лінія переривається зовсім рано, закінчується серед білої шкіри, як та річка в пустелі. Оце скільки професору років? Ну десь п’ятдесят. Якщо долоні вірити, то це вже він скоро і помре. Бідний професор, чи хоч знає він про це? — Спокій розливається по тілу. Ти сам спокій. Спокій. Спокій. Спокій. Зчепи руки, — зненацька каже професор.

— Навіщо? — дивуюся я. І тут же ледь ляпасу по морді від нього не отримую.

— Дурень! Ти що мене не слухаєш? Ти про що думаєш? — верещить професор.

— Та ото у вас лінія життя… — починаю було я пояснювати.

— Мовчати! Мовчати! Ти — тупа скотина! Тупа, товстошкіра скотина! — верещить професор.

— Я ж казав! — говорить Мельников жінці, а та набурмосено мовчить.

Каспер із ненавистю дивиться на мене і дістає з кишені жилетки золотого годинника на ланцюжку.

— Дивися сюди. Мовчи і дивися на годинника, — каже професор і хилитає перед очима тим годинником.

Мовчу і дивлюся. Гарний годинник, дорогий. Навіть його благороді він не по кишені, бо це «Брегет» швейцарський, такий же самий, як у полковника Скуратівського. Бо полковник загубив його раз і так засмутився, що ми мусили всім околотком його шукати. І шукали, аж поки я не знайшов його у офіцерській вбиральні, де він, мабуть, випав із кишені.

— Ріка тече. Тепла ріка тече. Ти у ріці. Вода як молоко. Ти плаваєш повільно, перевертаєшся і плаваєш далі. Тепла ріка. Неглибоко. Ріка. Ти пливеш. Тобі добре, — говорить професор, навіщось розтягуючи слова, які звучать смішно з його акцентом. Він дивиться мені в очі. Говорить і дивиться, а я дивлюся і мовчу. Професор усе торочить про свою річку і хитає тим годинником. Що за річка? До чого тут річка? Ото у нас біля села річка тече, Псел. Дійсно хороша річка. Коли ото після сінокосу пірнути у неї і плавати. — Річка, вода тече, дзюрчить, тобі добре, ти гойдаєшся на маленьких хвилях, тепло, добре, тихо, благодать, — вже майже шепоче професор. А я згадую про Амударью, річка така, тільки у Туркестані. У ній ніхто не купався, бо вода в ній жовта та брудна страшенно. Але там на берегах дині росли. Великі вони, соковиті та солодкі. Одріжеш собі скибку, як вкусиш, і аж по щоках сік тече, солодкий, наче мед. І кавуни теж там були незлі. Вони не такі, як у нас, зелені й смугасті — у Туркестані кавуни білі. Наші хлопці з полку ходили туди. Виберуть хлопці великого кавуна і обов’язково, щоб на сонці лежав, дірку в ньому зроблять, ложкою трохи м’якоті вигребуть, а дріжджів, які у кухарів виміняли, додадуть. Потім дірку закриють обережно і підуть. За тиждень-два приходиш, кавунчик візьмеш і йдеш із ним до кущів. Там вже хлопці з кухлями сидять. Знімеш із кавуна верх, а всередині, наче у чавунку, бовтається напій червоний. Бражка така солодка та п’янка, що вип’єш кухоль-другий і на співи вже тягне. Але співати не можна, особливо наші пісні, бо офіцери, як почують, так на гауптвахту одразу потрапиш. З іншого боку, випити і не заспівати, то ж дарма пити. То співали після кавуна десь третього, завжди співали. Ну, а гауптвахта — хто там не бував, той армії не бачив. Навіть його благородь часом згадує, як відпочивав на ній після різних офіцерських розбишацтв по ресторанах та веселих закладах, коли ще у Кінногвардійському полку служив.

— Пане професоре, — кажу я, коли він вже зійшов майже на шепіт.

— Що? Я ж наказав мовчати! Мовчати! — вибухає професор, бачу, як Дашенька нервово закусює собі губу.

— Та мені тойво, у туалетну кімнату треба. Ви ото про воду та про річку, а я чайник чаю перед тим випив, — винувато кажу я. — Дозвольте, а то ну ніяк не витримаю з вашою водою. — І кинувся до туалетної кімнати. Чую, як регоче Мельников.

— Я ж говорив, що він шахрай! Найзвичайнісінький шахрай! — шепоче штабс-капітан жінці, та тільки так шепоче, що чутно на всю кімнату. Дашенька сердито мовчить, вже, мабуть, і сама так вважає.

— Я — шахрай? — вибухає професор і кидається до Мельникова. — Я — шахрай?

— Ви — шахрай! — каже той. — Сто рублів узяли, а нічого не показали! Прошу повернути гроші, милостивий государю.

— Просто він — тупа, примітивна істота! — кричить професор і киває на мене. — Тварина! А гіпноз діє на людей! Саме на людей!

— Не існує ніякого гіпнозу, це все вигадки та марновірство, — сміється Мельников і зверхньо дивиться на Каспера.

— Ну, добре! — професор піднімає руку і тримає її біля голови штабс-капітана. Починає казати оте своє про тепло, про хвилі тепла, які оточують і розливаються. Мельников сміється.

— Досить цього цирку, пане клоуне.

— Дивіться на руку! — шипить професор і веде свою розповідь про теплу воду далі. Мельников дивиться. Поступово посмішка зникає з його обличчя. Він стає серйозним. Потім вже вирячився на руку професора, наче на ній наказ про переведення Мельникова у полковники написаний! Професор бубонить і бубонить, а потім взагалі таке починається! Професор потроху починає відводити руку, а штабс-капітан тягнеться за нею, при цьому ноги залишаються на місці, а тіло просто нахиляється! Потім професор робить різкий рух вперед і каже: «Впади!» Він не торкається до Мельникова, але їх благородь гепаються з розгону на спину. Штабелем просто гепаються! Дашенька аж скрикнула! А Мельников упав і лежить із виряченими очима.