Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

— Та, той, — урядник козацький мнеться. Злякалися хлопці, розуміють, що не просто людину так нажахати. — Не треба туди йти, нечисто там.

— Це наказ! Вперед! — аж кипить Мельников. — Вперед!

Тільки стоять козаки, наче чоботами у землю вросли. Не підуть, козаки ж вперті. Мельников скаче коло них, кулаками розмахує від люті. Хоч би кеби вистачило тому дурню комусь у зуби не тицьнути, бо козаки такого не подарують, можуть і кинджалом віддячити. Врешті перейшовся мій начальник: — Тьху! Боягузи! Ваню, за мною!

Деремося ми далі на пагорб вже самі.

— От козаки пішли! Тьху! Мотлох! Якби такі козаки раніше були, так всі б війни супостатам просрали! І це ж як козаки такими стали, то що там про інших казати! Тільки ми, охранка, Ваню, залишилися опорою отєчєства! — бубонить під ніс їх благородь.

— Ваше благородь, — тихенько шепочу, коли вже близько ми до будинку фон Шпіла. — Не можна нам туди.

— Ваню! Не дратуй мене! — шипить Мельников. Он вже і огорожу кам’яну видно, високу, наче у фортеці. В огорожі ворота відчинені.

— Ваше благородь! — мушу я сказати, бо ж загинемо ми.

— Мовчати! — шипить мені штабс-капітан, а потім як перечепиться і гепнеться. — Чорт забирай! — лається гучно і тут сам собі рота закриває. Підхопився, озирається навколо. А я на дорогу дивлюся. — Чого став, вперед! — пошепки наказує Мельников, розлючений власною недолугістю. — Ну, давай!

Але я стою на місці, киваю на те, об що їх благородь перечепилися. А то рука. Ага, людська рука, з м’ясом відірвана від тіла. Їх благородь ошелешено дивиться на неї, аж револьвери опустив.

— Це ще що таке? — питає, хоч знає, що це. З чим людську руку сплутаєш? Але як керівництво питає, то треба відповідати.

— Насмілюсь доповісти — це людська рука, чоловіча. Відірвана. У піджаку була і сорочці. Ось рукав залишився, — доповідаю. Бачу, що Мельникову повітря стало мало, задихав він важко.

— Як рука? Чому рука?

— Я ж ото хотів вам сказати, — починаю було.

— Про що?

— Про чудовисько.

— Про яке чудовисько?

— З будинку фон Шпіла.

— Слухай, Ваню, ми ж у двадцятому столітті живемо! Які чудовиська? — дратується Мельников. Але якось непевно дратується. Бо воно століття хоч яке, а коли ось рука відірвана на дорозі валяється, то страшно. Чутно, що і сам сумнівається, бо ж усім зрозуміло, що просто людина відірвати її не змогла, навіть кілька людей.

— Маячня! Пішли! Вперед! Штойбруда треба брати! Орден дадуть! — нарешті кричить Мельников. Ото я бачив таке, коли з переляку люди сміливими робляться.

До того ж їх благородь про орден давно мріють. Переймаються, що засиділися у штабс-капітанах, кар’єри не роблять. Ото мрія, що про гучну справу, яка все змінить. Тільки не судилося. Ще пройшли ми і вже під самою кам’яною огорожею побачили трупи. Людські. І страшні. Бо розчавлені, наче спілі груші під колесами. Жах. Наче всяке бачити доводилося, але не таке. Погано мені стало, кинувся до кущів, де мене знудило.

— Штойбруд, — шепоче їх благородь і носаком чобота торкається відірваної голови. Кучерявої, чорнявої. Від чобота голова перекидається і стає видно обличчя. В очах у покійника неймовірний жах. Перед самою смертю дуже злякався бідолашний.

— Підете туди? — киваю за огорожу. Їх благородь вирячився на голову Штойбруда і наче не чує мене. Дивимося.

Бунтівники на справу пішли уп’ятьох. Добре озброєні: он револьвери валяються, у двох і бомби за поясами. Тільки не допомогло.

— Ваню, хто це міг так?

— Чудовисько. Велетень у три людини заввишки. Кажу ж, що коли родина фон Шпіла загинула, він кудись поїхав і повернувся вже з ним. Кажуть, що чаклунством воно зроблено, та не простим, а жидівським. Зветься по-їхньому Голем, бо голе ходить і жахливе. Воно будинок будувало і охороняє тепер. Ніхто сюди не поткнеться, що там сюди, навіть у ліси фон Шпіла місцеві не ходять, гілочки не виламають, бо бояться. А ось ці вирішили, що найрозумніші, думали, що револьвери чи бомби їх врятують. Дурні, — кажу я пошепки. — Ходімо звідси, ваше благородь, — пропоную, бо якось страшно тут мені.

— Ходімо, — з легкою душею погоджується Мельников. Кілька кроків робимо, як він зупиняється біля якоїсь ями. — Дивися!

Я дивлюся, спочатку не розумію, в чому справа, а потім дотумкую. Аж крякаю з переляку. Бо та яма, окопчик цілий, у якому б я помістився, то слід величезної босої ноги. І навіть уявляти не хочеться, яке завбільшки те чудовисько, що сей слід залишило.

— Пішли! — наказує їх благородь і зривається бігти. Мені двічі наказувати не треба…

Ось і козаки. Чекають нас, перелякані.

— Повертаємося до міста. Як там цей фокусник, живий? — питає їх благородь, який старанно вдає, що не злякався і все відбувається за планом. Козаки зайвого не питають, коли чують, що повертатися, помітно радіють. Швиденько скочуємося з пагорба, далі на коней і вперед.

У Охтирці здали професора Каспера до лікарні. Десь за два тижні він почав говорити. Розповів, що був викрадений есдемами, які під загрозою смерті примусили його гіпнотизувати кожного з членів київської групи, щоб з’ясувати зрадника. Далі ще примусили впливати на одного фабриканта, щоб той переписав заповіт на свого молодшого сина, який злигався з бунтівниками. Ну, а потім вже повезли до будинку барона фон Шпіла.

— Вони знали, що там є. То хотіли, щоб я гіпнозом його зупинив, приборкав, поки вони гроші заберуть. Але воно ж чудовисько, воно само може будь-кого загіпнотизувати! На нього нічого не подіяло і воно вбило, усіх вбило! — Каспер почав плакати,