Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко
— Перший раз чую, пані, — збрехав я.
— Ну, добре, піду тоді до медіума. Є тут один, духів померлих викликає за допомогою тарілочки з буквами, минуле і майбутнє розповідає. Спосіб ефективніший за гіпнотизм із магнетизмом. Ось він все розповість.
Але судячи з того, що наступного дня пика у їх благородія була ціла, медіум той був справжнім шарлатаном. Це вам не ревельський професор Йоган Каспер…
Не буди лихо…
Ну того злодійчука я помітив відразу, ще як він йшов вагоном. Прикидався п’яним, а у самого очиці тверезі, хитрі — бігають, нишпорять довкола. Потім він зник і знову повернувся, коли вже майже всі у вагоні спали. І я дрімав, але почув, як хтось смикає мене за чоботи. А чоботи в мене хороші — хромові, дорогі, на замовлення шиті й, либонь, не дешевші, ніж у їх благороді. Інакше не можна, бо робота в мене вся на ногах і без добрих чобіт всі ноги зітру. То я їх беріг, сушив, мастив, чистив — наче вершник біля свого коня, так я пораюся коло чобіт. А тут стягають їх із мене, поволі так, ніжно так, щоб не розбудити. Я підхопився та іншою ногою просто в пику і припечатав негідника, аж у нього перенісся хруснуло. Гепнувся мерзотник на підлогу, стогне, кров із носа юшить, як із поросяти — мабуть, носа йому зламав.
— Пішов звідси, поганцю. Ще раз тут побачу, на додачу до носа ще й руки переламаю, щоб знав, як людей православних босими залишати, — прошипів тихо.
Як вітром його здуло, навіть стогнати перестав, руками за ніс схопився і побіг геть. Це ж треба, спритник який, хотів обікрасти мене! Шкода, часу не маю, щоб до поліції його пристроїти. Хоч душу трохи відвів на цьому вилупку, бо сердитий був страшенно і на службу свою, і на штабс-капітана Мельникова. Ще й на пероні, перед потягом до Одеси, у тій тисняві якогось полковника випадково штовхнув. Вибачився, звісно, бо хоч іншого відомства, але ж цілий полковник. Та бач, мало йому моїх вибачень виявилося, ще й вичитувати мені взявся у виразах, що вихованим баришням чути зовсім не варто. Наче і знайомим мені той полковник здався, ніби бачив його десь, а згадати не можу… Втім, чи мало дурнів наша земля багатостраждальна носить? Всіх і не пригадаєш…
Не збирався я до Одеси їхати, мав зараз на весіллі гуляти. З нашого околотку хлопець один одружувався. Це, звичайно, не схвалюється в нашому ремеслі, бо замість про любе отєчєство думати та про службовий обов’язок, одружений більше своєю родиною перейматиметься — то жінка не в настрої, то діти хворіють. А який ти філер, коли в тебе сторонні турботи в голові, а не об’єкт, за яким слідкуєш? Жонатий філер, наче ситий вовк, нікого не вполює. Але ж і заборонити одружуватися не можна, бо ж не ченці ми, щоб без жінок жити. Так ось, один із наших хлопців вирішив одружитися. Каже, що закохався, аж жити без милої не може. Навіть пісні вечорами під вікнами коханої співав, на гітарі грав, бо казав, що так в Італії чи Гишпанії роблять, щоб вразити кохану. Ну, коханій, може, і добре, а ось двірнику не сподобалося, городовому поскаржився, й того закоханого дурня затримали за порушення громадського порядку. Те довелося мені заминати. Вийшло, що комусь кохання і пісні під місяцем, а комусь довелося до півночі горілку хлистати з тим городовим за свій кошт…
А я ні в яке кохання не вірю, тим більше серед нижчих чинів. То пани та панночки закохуються, дуріють, гроші на квіти та конфетки викидають, по театрах під ручки ходять, вірші читають і все таке. А нам, простим людям, треба не голову втрачати, а майна набувати, щоб, вийшовши у відставку, створити міцну родину і хазяйнувати собі в радість та дітей ростити. Однак це починаєш розуміти, коли поживеш трохи на світі, а коли молодий, то все більше на тілесні спокуси зважаєш, як то губи ніжні та шкіра біла. Хвилювання тілесні їство людське каламутять і розум застилають, через що люди дурниці роблять.
І той хлопець узяв гарну та бідну, бо не розумів, що краса за кілька років де і подінеться, а грошики, якщо з ними поводитися розумно та ощадливо, ще більше грошиків наплодять. Ну то вже жениха клопіт, нехай у них все добре складеться…
Їх благородь дозволили усім філерам на день весілля відгул узяти, щоб на службі тихцем не пиячили й начальству на око випадково не потрапили в нетверезому стані. Ото нам свято зробив штабс-капітан, а сам поїхав до Одеси, де збирали офіцерів охранки з усієї імперії на виїзну колегію міністерства внутрішніх справ.
Минулого разу з такої колегії Мельников приїхав аж синій від пиятики. Казав, що як першого дня засіли в ресторані, так і не просихали. Всі гроші просадив, у борги заліз, вдома грандіозний скандал жінка зчинила, мало на вулицю не вигнала. Тому цього разу казав його благородіє, що ні-ні, ані краплі в рота. Ну то таке, цим обіцянкам навіть супруга його законна, прелєстна Дашенька, не дуже вірила, не те що я. Тож, як тільки його благородь до поїзда сіли, перехрестилися ми нишком і дихнули з полегшенням, бо допоки начальство горілочку з коньяками кушають, то кров із підлеглих своїх не п’ють. Дякувати Богові, що один рот у начальства, а не два, як у тої потвори, яку спіймали десь у Африці. Газети про це писали, що там дві пащі. Ото вже, борони Боже…
Третього дня, як їх благородь поїхали, ми за весільний стіл
