Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

Приплентався я ввечері на дальній рибальський причал, зняв чоботи, опустив находжені ноги у воду, сиджу і думаю. Теплі хвилі лагідно плещуть, сонце багряне за обрій сідає, стежка золота на хвилях — хоч до раю нею іди. Краса і благодать, та думки мої геть про інше. Не за нами зараз сила, та й того Бенціона місцева поліція вже давно впіймати не може. Точніше впіймати може, а посадити немає за що. Бо ж ні до чого непричетний, живе собі птахою небесною, не сіє, не оре, а гроші має. Хороші гроші, яких вистачає на все. Чи на всіх. Вода камінь точить, а гроші — людину. Ось і сточив той Бенціон тут усіх на мотлох, як міль крупу.

І так і сяк я прикидав — нічого на думку не спадає, куди не кинь — скрізь — клин. Якось перехитрувати того лиса треба і вберегтися від його громил. Одне ясно — намагатиметься він ті папери якомога швидше продати, купця шукатиме, бо ж добре розуміє, що вони руки печуть — як накриють його з тією текою, то каторгою не відбудеться, це вже буде державна зрада та військово-польовий суд. Втім, може просто спалити, але то був би не Бенціон, цей жид відступати не любить.

Нічого я не надумав, поплентався до Мельникова.

— Ваню, ну як? — питає його благородіє з надією.

— Даремно ви Бенціона жидом пархатим обізвали, — відповідаю, — не можна так. Якби не це — могли б і домовитися. А так образився він, помститися вам хоче. А він же король місцевих кримінальників, у Бенціона тут скрізь вуха та очі, а громил озброєних немало, ще й поліцію на своєму жалуванні тримає.

Скис Мельников, знітився, очі згасли.

— Як п’яний я був, дурний. Запаморочилось мені в голові від тієї Люби, — каже, а сам аж схлипує. Ну так, важко ж йому, бо перший раз по мордасі отримав, не звик ще. Сам кулаки частенько тицяв у зуби, а як його, так он і скис. Ніжні, ці паничі. — Ти, Ваню, пообіцяй, що хоч тіло моє довезеш додому, супрузі моїй любій Дашеньці, щоб поховала як слід, за християнським звичаєм. Бо ще зариють мене тут в одній ямі з якимись безхатченками та волоцюгами.

— Та, звісно, довезу як треба буде, ваше благородіє. Тільки зачекайте трохи, може, щось придумаємо, — кажу, хоч сам у це вже не дуже вірю.

Вранці знову подався я до міста, може, нашукаю щось чи вигадаю, щоб і самому не зневіритися. Аж тут на Дерибасівській обличчям до обличчя стикаюся з тим самим полковником, який мене на вокзалі у Києві за вухо хапав. Йде павичем, вуса напомаджені, рука бубликом, а під ручку веде даму. Старшу за нього, пишну. Вона в діамантах, шовками шелестить. Щось розказують люб’язно його превосходітєльство, дама хихоче дурнувато. Із купчих, вочевидь, ця мадам і не з бідних. Мабуть, у полковника справи грошові похитнулися, коли шукає таких амурів… Тут мене наче блискавкою вдарило. Я згадав, звідки я знаю його.

— Ваше прєвосходітєльство! — кричу. — Скільки років минуло! Як здоров’ячко супруги вашої Лізавети Федорівни? Як синочок, Мітєнька, в гімназії вчиться? Вже, мабуть, атестат скоро отримає? А донечка ваша, красуня Кіті?

Дама застигла, наче мумія єгипетська, яких ото в цирках показують. Полковник очі вирячив, розчервонівся, наче рак у казанку, і шипить, наче закипає:

— Ви помилилися, милостивий судар, я вас не знаю!

Не знаєш? Зара взнаєш!

— Як же не знаєте, ваше прєвосходітєльство? Я ж Ванька, син вашої покоївки і братець ваш по крові, бо в нас папінька один!

Дама розвернулася, та як відважить полковнику ляпасу, той аж бідний ледь не покотився! Купчихи, вони такі, їм під гарячу руку не потрапляй!

— Вікторе, як ви могли! — простогнала вона пораненою тигрицею, розвернулася і пішла геть, колихаючи своїми щедрими принадами. Полковник ошелешено дивився на мене. Хоча який там він полковник! Він же Ляпа!

— Пам’ятаєш справу купчихи Зуєвої? Ти тоді вдівцем-бароном працював. Поліція хотіла те вбивство на тебе повісити. І повісили б, якби не ми. Бо ти купчиху не вбивав, а тільки обікрав. А вбили анархісти-комуністи. Вони прийшли після тебе з метою революційної експропріації і не знайшли не те що грошей, а й срібних виделок у буфеті. Тому з спересердя і вбили її. Бо анархісти-комуністи зарізяки й бандити, а ти шлюбний аферист, а не вбивця. Я так і казав штабс-капітану Мельникову — Ляпа не вбивця, купчиху хтось інший закатрупив. Ти ще тоді співпрацювати з нами зголосився.

Бачу міниться в лиці Ляпа, то ледь не з кулаками на мене кидався, а то сумирний зробився, наче бичок кастрований.

— Ляпо, я ось що подумав. А Бенціон знає, що ти на його вотчині промишляєш? Тут Одеса, на промисел дозвіл треба брати в Бенціона і половину здобичі віддавати, бо карає він строго. Але ж ти не брав дозволу, ти жадібний. Тобі б зірвати куш і в ноги.

— Чого вам від мене треба? — питає Ляпа. А я сміюся, сам собі: полковник! І як я його у Києві не впізнав? Запорошив він мені очі мундиром та бородою!

— Ось це вже розмова, — кажу і сміюся. Весело мені стало, регочу ніби причинний, — ти ж артист, Ляпо, такий талантище марнуєш, тобі б в імператорському театрі грати головні ролі. Навіть я тебе не пізнав! А в мене око гостре! Значить, талант у тебе. А таланти мені зараз потрібні. Пішли, поговоримо.

Запропонував я йому дещо. Спочатку він так злякався, що довелося за ним бігти і за полу ловити. Потім довелося гори золоті наобіцяти, нарешті й браунінг до голови приставляти, допоки він зголосився. Ну і пішло.

За столом ресторану сидів підпилий полковник у компанії офіцерів.