Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

Спершу хотів вилаятися на неї, щоб не верзла бозна-що. Бо яка там жіноча сукня, коли що я, що їх благородіє — справжні чоловіки і з дамами нас хіба сліпий сплутає. Тим більш, що і в мене, і у їх благородія вуса. В мене вони хоч маленькі, німецького фасону. А у штабс-капітана розкішні, доглянуті, чорним нафарбовані, бріоліном намащені! Та то ж його офіцерська честь, а не вуса! Дивлюся на них. Їх благородіє погляд мій помітили.

— Ти чого, Ванько? — схвильовано так запитують.

— А що робити, ваше благородіє? — стенаю плечима. Без слів він мене розуміє, аж підхоплюється.

— Та ніколи! Чуєш? Ніколи на таку ганьбу не піду!

— У вікно подивіться. — А там вже з десяток громил стоять. Чекають, поки сутеніти почне, і тоді вже прийдуть по наші душі.

— А як впізнають? Загинути у жіночому вбранні? Це безчестя! Та ніколи! Ніколи! — шепоче Мельников. — Ніколи! — додає ще, але чую я слабину в його голосі.

— Справа ваша. А я от людина проста, до офіцера не дослужився. Мені врятуватися важливо, так я спробую.

Пішов у ванну, намилив вуса свої й ну голити. Дивиться на мене Мельников.

— Невже покинеш мене, Ванько?

— Ваше благородіє, я вже вас рятував, скільки міг. А зараз тільки один вихід, вислизнути звідси. Як вирішили геройськи померти, то нехай, ваше право. Я людина не горда, краще вже жіночу сукню одягну.

І далі голю вуса. А штабс-капітан їх крутять.

— Ванько, а оце ж від бандитів загинути — ганьба?

— Так точно, ваше благородіє, — киваю, сам вже доголився майже.

— А ще і жиди!

— Найсправжнісінькі! — вмиваюся.

— Давай сюди лезо! — кричить Мельников. Чутно, як Любушка у кімнаті регоче. От шибайголова, а не дівча, тут смерть поруч ходить, а їй смішно!

— Давайте я вас поголю, так краще буде, — кажу їх благороді, бо ж це я сам голюся, а вони все по цирульниках ходять.

Зголив. Та як, без жодної подряпинки, хоч їх благородіє сіпалися, наче кінь, що вовків почув. Важко було штабс-капітану з вусами розлучатися.

Потім Любушка з валізи своєї дістала одяг.

— Ні, панталони не треба! — запротестував Мельников.

— Одягайте, а то замерзнете ще, протягне, де не треба, — каже Любушка. Вміє вона переконати.

Одягли ми і панталони, і корсети, і сукні, й капелюшки. Тільки зі взуттям вийшла біда, бо в черевички Люби ані я, ані їх благородіє не влазили.

— Може, у чоботях пройдемо? — спитав Мельников.

— Ризиковано, — захитала головою Любушка, — а давай їх зубним порошком намажемо, щоб білі були!

Наквацювали ми зубним порошком чоботи, стали перед дзеркалами. Ну що, огрядні такі дами, не красуні писані, але дами, як не дуже пильно придивлятися. Ось так і вийшли ми втрьох під ручку — Люба посередині, а ми із штабс-капітаном по боках і руки в ридикюлях на пістолетах тримаємо. Просто так не здамося, компанію собі на той світ забезпечимо.

— Панове, заради Бога, ви зараз дами, а не гренадери на параді, — шепоче Люба сердито, — хоч крок не карбуйте і посміхайтеся.

Я й сам не дуже вірив, що вдасться, та Господь наш, видно, зглянувся — якраз із готелю виїжджала трупа театру-шансоньє мадам Мімі. Тож ми проскочили у тому галасливому натовпі мадамів повз громил, хоч зізнаюся — в мене тоді палець стерп на куркові пістолета… Вже як під’їздили до Києва, переодягнулися у вбиральні.

Щоправда, його благородь ще мав вдома неприємності від дружини, бо необачно забув вийняти з кишені мундира один делікатний предмет жіночого туалету, і до ладу не міг пояснити, звідки він взявся. Та то таке, потім якось помирилися. Мельников все зробив, як обіцяв, паспорт Любушці видав і з ним вона вже з Петербурга відпливла. Наче у Англії стала аж баронесою, бо не простому капітану голову закрутила. Їх благородіє потім бачили Любушку на перегонах у Парижі.

— Як королева стала! — у захопленні розповідав штабс-капітан. Підійти до неї не насмілився, бо був із Дашенькою, яка б за такі знайомства могла б любому супругові й очі видерти. Я тільки подумав, що Любушка королевою і була, хоча й із простих. Так і я ж не з Гедиміничів, а ось їх благородіє врятував.

Вони тепер до Одеси ані ногою і по борделях більше не ходять. Завели коханку білошвейку, обережні зробилися. А я чув, що невдовзі після нашого від’їзду одеська охранка згоріла. Казали, що внаслідок якогось ганджу електричної проводки, але ось мене щодо цього сумніви беруть.

Припхався я до околотку аж над ранок, зморений, наче пес. Ще б пак, усю ніч стежив за двома важливими бундівцями із закордону. Хитрими вони виявилися і місто добре знали — спочатку довго плутали Подолом, потім зайшли до знайомих і послали хлопчика за харчами та горілкою до сусіднього трактиру, наче збиралися залишитися надовго. Та я теж не в тім’я битий, вже знав такі фокуси, тому оббіг будинок і таки знайшов чорний хід, яким ті бундівці, перевдягнуті на фабричних, вийшли. Теж мені фабричні! Роби вдягли, а руки хоча б вугіллям помазати забули. Йдуть та біліють, пальчики ніжні, наче сосиски у німця Йогансена на Прорізній. Та і хода в них інша, й осанка. Хоч десять роб одягни, а досвідченій людині за версту видно, що то за робітники такі.

Довів їх до квартири, де вони зупинилися, зачекав для впевненості, щоб не чкурнули ті голубчики ще кудись, бо дуже вже меткими виявилися. А тут вже й сонечко встало, двірники мітлами шурхотять, невиспані служниці спішать на базар за свіжими вершками до панського кохфію. Витяг я свого