Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко

— Слухаюсь, ваша благородь.

Вже за годину їхав я у потязі. Виходити довелося на якомусь полустанку в лісі. Виплигнув, а тут навіть візників немає. Глушина. Постукав до першої хати.

— Доброго дня. Чоловіче, до маєтку полковника Стасова далеко? — питаю у мужика, який із хати вийшов.

— Вісім верст, — каже і нумо за двері ховатися.

— Та почекай! — кричу йому. — Відвезеш?

— Ні! — аж крикнув дядько і за дверима сховався, наче я йому не заробити пропонував, а витратити.

Пішов до другої хати. Ціну назвав, потім збільшив, подвоїв, потроїв, та куди там. Не хочуть везти і край. У кілька дворів стукав, та тільки почують про полковника Стасова, так відразу насуплюються місцеві й везти відмовляються, хоч їм палю на голові теши. Бачу, що не буде діла, плюнув на все і пішки пішов, ходити мені не звикати. Дорога спочатку непогана була, бруківкою вкладена, потім вже путівець звичайний. І чим далі, тим все більш зарослий. Таке враження, що майже і не їздили ним. Дивно це, бо ж наче маєток великий, кілька тисяч десятин, як мені у потязі казали. Може, яка інша дорога є і нею їздять?

Вже аж заморився йти. Взагалі-то, рілля повинна була початися, але навколо лише зарослі кущами, а подекуди і деревами, лани. Видно, що плуга тут не було вже років десять. Дивно це. Звісно, земля тут так собі, то пісок, то глина, та у людей і гірша трапляється, але перелогом все одно не стоїть. Що за господарі такі погані, що і ріллю запустили, і дороги не пробивають?

Йшов собі, коли і будинок побачив. Великий, палац цілий, але сумний якийсь, чорний, із вікнами, наче очниці у черепі. Стояв будинок у оточенні тополь височенних. Знову таки дивно. Навіщо ті тополі під будинком? Від них же тільки тінь та сміття і нічого більше. От колись, як назбираю грошенят, то куплю собі хутірець. Поруч садок посаджу. Яблуньки, вишеньки, груші, сливи, щоб серце раділо і прибуток був. А з тих тополь і дрова погані, не кажучи вже про інше.

Далі йду і оце помічаю, що якось дивно тут. Похмуро і занедбано, більшість вікон у будинку забиті, дах іржавий, по карнизах берізки молоді ростуть, наче їм там і місце. Жалюгідне видовище. А ще біля дому руїни. Мабуть, колись були тут стайні та комори, двір цілий, де вирувало життя, а зараз покинуте і занедбане все. Немов цвинтар старий. Як міг тут молодий поручик Багдасаров залишитися? От якби за діло узявся, щоб лад тут дати… Але паничики-офіцери до цього не годні, мрійники вони. Немає у них ані запалу до роботи, ані жилки до торгової справи, як у тих же німців, або жидів. Тільки б шампанське дудлити та на бали їздити, і все.

Підходжу ближче і бачу, що будинок — руїна руїною. Либонь, і лагодити тут вже нічого, легше новий звести. Аж не віриться, що люди тут мешкають. Але таки живуть. Он на тому брудному віконці горщик із квіткою, а там білизна на мотузках сушиться, а онде димок йде з труби. Постукав у двері, а сам згадав картинку лубочну. Схожий цей будинок на хату на курячих лапах. Того і чекай, що на бік впаде.

— Хто там? — запитав стривожений жіночий голос.

— Мене звати Іван Підіпригора. Я щодо купівлі лісу прийшов, — брешу потроху, бо чим менше про тебе знають, тим більше в тебе козирів.

— Не продаємо ми нічого, вибачте, — відповідає жінка крізь двері. Як же це не продають? Он же у лісі справжньому сидять. Та й бачив я кілька вирубок свіжих при дорозі. Навіщо ж брехати?

— А ще в мене лист до поручика Багдасарова від штабс-капітана Мельникова, — кажу. А сам так відчуваю, що щось у цій справі нечисто.

— Лист? — наче вагається жінка за дверима.

— Так, від штабс-капітана Мельникова. Терміново! Депеша! — кажу я строго, переконливо.

— Ну, добре. Зараз, — наважується жінка.

Чутно кроки. Скриплять мостики, потім шепіт якийсь, знову кроки. Клацає замок і відчинилися двері з таким іржавим стогоном, наче вже століття не відчинялися. На порозі стоїть молодик, років двадцяти п’яти. Високий, худий, блідий і сивий майже увесь. Дивиться на мене підозріло, очі якісь непевні, хвилюється.

— Я — поручик Багдасаров, чим зобов’язаний?

— Лист веліли передати вам, по оказії, — кажу, а сам роблю мармизу просту, як двері. Бо чим простішим тебе вважають, тим краще. — Вибачте, а чайком не пригостите? Цілий день на ногах, пити страшенно хочеться.

— Чаю? — чомусь нервує поручик, наче я в нього грошей попросив. Озирається до будинку, щось собі микитує. Далі зітхнув.

— Ну, гаразд, заходьте, добродію. Зробимо вам чаю, відпочинете трохи.

Запрошує до будинку. Тільки то ж хіба будинок? Сарай для худоби, або печера якась. Пріллю тхне, сліди води усюди, наче тут річки по стелі та стінах течуть. Дах дірявий, а його і не думають латати. Через вологу он стеля провисла, штукатурка зі стін валиться шматками, підлога прогнила, давно вже такої руйнації не бачив.

— Ви обережно, щоб не провалилися, — каже Багдасаров. — Олінька, а чай у нас є?

Заходимо у кімнату, мабуть, кухню, бо он піч стоїть, а біля неї жінка порається. Молода, але якась бліда, хвороблива на вигляд. І погляд у неї колючий, наїжачений якийсь.

— Це моя наречена, Ольга, — знайомить Багдасаров. Він хвилюється чомусь, а жінка навіть уваги не звернула, порається далі. Дивуюся я, що ж панна, а сама хазяйнує! І пере сама, он руки які червоні, натруджені. І ще синці на шиї. Ну це справа молода, хоч до шлюбу і не схвалюється, та життя є життя. Однак надто вже делікатний той паничик Багдасаров, не схоже, що то його робота. Та й губи в нього тонкі, нервові,