Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори - Владислав Валерійович Івченко
— Під Кокандом, кажеш… — хмикнув чорнобородий, — гаразд, буде тобі доктор.
Ось він, вражина, і є головним тут. І Коканд для нього, здається, слово знайоме. Нехай закурите ви вночі знову тієї трави афганської, а я тоді ще по будинку пройдуся. Закладаюся, немало тут є ще цікавого для нашого відомства.
Невдовзі баришня доктора привезла. Старенький, із борідкою клинчиком, свого саквояжа медичного до грудей тулить. Видно, побоюється чогось. Здається, не з їхніх, але хто зна…
Ногу мені промацав.
— Немає перелому, батенька, — каже. Ну я й сам те знаю. Тихенько смикаю його за рукав.
— Насправді я з поліції, докторе, — шепочу. Він киває мовчки — молодець, бо напевно, що нас підслуховують під дверима. — Докторе, допоможіть слідству, телеграму відправте, — і тицяю йому папірець.
— У вас, батенька, вивих був. Вам до завтра ніяк на ноги вставати не можна, — каже голосно, щоб вони чули.
Я лежу собі в ліжку. Ніхто не зайшов до мене аж до самого вечора. Навіть чаю не запропонували. Собаці й те б помий винесли, а мені — нічого. Вже сутеніти почало, коли знову отим солодким запахло. Я до стіни, знайшов трубу, через яку ото навіювали мені. Ну нехай, я обличчям до вікна і свіжим повітрям дихаю, а вже вся кімната у диму. Потім чую, голоси якісь за вікнами гомонять, наче люди якісь збираються. Далі вони усі на горище перебралися, вже й димком знайомим потягло. Тоді я тихенько, щоб не рипнути, вибрався з кімнати. Темінь, хоч у морду дай. Аби тільки десь не провалитися і дійсно ногу не зламати. Перша кімната — чиркнув сірником — просто звалище якихось старих меблів. Далі знову пустка, павуками заснована. Тут наче молоді живуть, там квітка на вікні стояла. Далі знову порожньо. Господи, як можна було до такого будинок довести? І ось нарешті в ніс вдарив важкий дух. Ніби несвіжою білизною, сечею і ще чимось, наче ліками. Я запалив сірника. На ліжку лежав старий чоловік із запалими очима, блідий, як полотно. Я вже думав, що то мрець, та він поворухнувся.
— Полковнику, — прошепотів я.
Він лише кліпнув червоними запаленими очима. От лихо, він не при собі, мабуть, паралізований. Я кинувся до старого бюро і почав відчиняти шухляди. Мишачий послід, якісь уривки старих паперів, різний старий мотлох. Нічого цікавого. Та ось на дні останньої щось брязнуло — нарешті, зброя. Великий револьвер, кольт старого армійського зразка і жменя набоїв насипом. Так і знав, що у старого вояки мусить зброя залишитися. Я швидко зарядив його. Бо Ігнат Євсеїч не той чолов’яга, щоб із ним голіруч розмовляти. Аби тільки стріляти не довелося, бо той револьвер може бути занехаяним не гірше за будинок, ще чого доброго в руках рознесе при пострілі або осічка вийде. А на горищі вже співати почали. Що ж там, до дідька, робиться? Пробрався я поближче, слова почав розбирати.
— Істину кажу вам, той хто гріха не пізнав, той спасіння не знайде, бо не відчув відрази до нього справжньої, а лише лицемірну. Усю мерзість гріха самому спробувати слід, щоб потім відмовитися від нього, і проклясти батька його, сатану, — гримів голос бороданя.
З відчинених дверей горища валив густий білий дим. Я виліз на драбину і обережно заглянув туди. На кількох жаровнях тліло те зілля, повсюди горіли свічки. Пульсуюче плетиво спітнілих від хіті тіл, годі у цьому розібрати де хто. Хлисти чи хто вони, до дідька, такі, але, вочевидь, що у височайшому циркулярі про віротерпимість государ про них згадати забули. Нарешті, вони потомилися вкушати гріха і тоді бородатий прорік:
— А тепер, браття та сестри, треба очистити молитвою наші душі від мерзоти тілесного гріха.
Я миттю злетів донизу і сховався у кімнаті, щоб можна було у вікно виглядати. Дивлюся, а довкола хати голяса ходять ті сектанти зі свічками в руках та співають якісь свої чудні співанки. Що вразило, то це їхні очі. Скляні, бездумні. Мабуть, у паралізованого полковника в погляді було більше людського. Ось панночка йде, за нею бородатий, а вже геть далі — поручик.
Аж тут я відчув на потилиці холодний метал револьверного ствола.
— А ви, батінька, цікавенний персонаж, — почувся єхидний докторський голосок.
От лайно, як же я так помилився. Ось чому Ігнат Євсеїч так швидко на доктора зголосився.
— Я тут довідки навів, — продовжує той старий. — Штабс-капітан Мельников не простий фараон. Чим же наша маленька релігійна община могла зацікавити політичну поліцію?
— Ми вами давно цікавимося. Навіть поручика Багдасарова сюди до вас підіслали. Він фахівець по сектах різних, його з Петербурга нам у поміч відрядили. Може, чули, як хлистів у Архангельську арештували нещодавно? Його робота. А після цієї справи поручику вже зірочка світить — штабс-капітаном буде.
— Поручик? Та ви що, він же як телятко нерозумне… — регоче доктор.
— Ну як знаєте, я вам сказав, а ваша справа думати. Мені нема резону під револьвером брехати, — ображаюся я, хоч знаю, що під револьвером саме і брешуть.
— Ну, батенька, ви мене і розсмішили. Мені саме ви одразу видалися особою цікавою і вартою уваги. І про Коканд нібито обмовилися — а хто там служив, цей димок впізнає одразу. І про ревнивого чоловіка баришні Стасовій натякнули. А вона сердешна цим немало переймалася, всю ніч плакала. Дуже, знаєте, вразлива вона і нічого не може із собою
